Чтение онлайн

– Щасливого Різдва! – кинула вона відвертаючись.

Харрі жбурнув цигарку в кучугуру коричневого снігу й пішов геть. Скоріше б покінчити з цією справою. Він уникав поглядом зустрічних перехожих, й вони теж не дивились на нього, уп’ялися очима у крижану скоринку під ногами, ніби мали нечисту совість, ніби вони, громадяни найщедрішої на світі соціал-демократії, все-таки стидалися. «Хлопчина мій там, ось чому».

На Фреденсборгвейєн, неподалік Дайкманської бібліотеки, Харрі спинився. Ось вона, адреса, зазначена на конверті. Задер голову. Сірий з чорним фасад, нещодавно оштукатурений. Сира мрія любителя малювати графіті. У вікнах де-не-де вже порозвішували різдвяні прикраси – обриси на тлі м’якого жовтого світла, що збурювало думки про домашній затишок. «Можливо, саме так воно й є», – спало на думку Харрі. Понад силу, тому що по дванадцятьох роках на службі у поліції мимохіть заражаєшся презирством до людей, котре є невід’ємним від цієї роботи. Але він пручався цьому, треба віддати йому належне.

Знайшовши дзвінок з потрібним прізвищем, Харрі міркував, як краще повести мову, поставити питання. Дарма. Досі відволікав її голос: «Не хочу, щоб він побачив мене у такому стані».

Він махнув рукою. Чи взагалі існує спосіб висловити неможливе?

Він натиснув великим пальцем на холодну кнопку, й десь у будинку задзеленчав дзвінок.

Капітан Юн Карлсен відпустив кнопку дзвінка, поставив долі важкі пластикові пакети, глянув угору, на фасад. Будинок ніби зазнав обстрілу легкої артилерії. Штукатурка у багатьох місцях обсипалася, вікна квартири, що знищила пожежа на другому поверсі, позабивані. Спочатку він проминув блакитний фредріксенівський будинок, мороз ніби висмоктав усі барви, зробивши фасади на Гаусманнс-гате однаковісінькими. Й лише зауваживши захоплений безхатченками будинок, на стіні котрого намальовано «Західний кордон», він збагнув, що проминув потрібну адресу. Тріщина на склі дверей скидалася на «V» на знак «Victory» – Перемоги.

Юн здригнувся у своїй водонепроникній куртці: добре, що форма Армії спасіння зшита з якісної шерсті. Після закінчення Офіцерського училища, коли видавали нову форму, жоден з мундирів зі складу Армії йому не згодився за розміром, тож він отримав відріз й подався до кравця, котрий димів йому в обличчя, а потім раптом повідомив, що не вважає Ісуса Христа спасителем особисто для себе. Але справу свою він знав, тож Юн ввічливо подякував йому, оскільки не звик носити одяг, який добре йому пасував. Мабуть, усе через згорблену спину. Ті, хто бачив, як він сьогодні увечері крокував по Гаусманнс-гате, певно, гадали, що чоловік горбиться через крижаний грудневий вітер, котрий шпарив обличчя колючою сніговою крупою, женучи вуличними тротуарами, де торохкотіли машини, задубіле на камінь сміття. Утім, знайомі Юна Карлсена казали, що він горбиться, щоб збавити собі зросту й нахилитися до тих, хто нижчий за нього. От як саме зараз нахилився, щоб докинути двадцятикронову монетку у коричневий картонний стаканчик, затиснутий у брудній тремтливій руці.

– Як ся маєш? – спитав він у безформної постаті, котра, схрестивши ноги по-турецькому, сиділа на картонному клапті просто посеред тротуару у сніговому заметі.

– Чекаю своєї черги на курс метадону, – мовив сіромаха монотонно, затинаючись, ніби погано завчений псалом, не відводячи очей з колін чорних штанів Юна.

– Ти б завітав у наше кафе на Уртегата, – мовив він. – Погрієшся, попоїси й… – Закінчення речення потонуло в автомобільному ревінні, на світлофорі за їхніми спинами засвітилося зелене.

– Не маю часу, – одказав жебрак. – Чи маєш півсотні?

Звичний наркоманський виверт, як завжди, заскочив Юна зненацька. Зітхнувши, він сунув у кухоль сотню.

– Придивися собі щось у «Фретексі», якщо не знайдеш нічого – приходь у «Сторожову Вежу», – ми завезли туди нові зимові куртки. Адже ж замерзнеш у своїй джинсовій куртці.

Юн казав ці слова смиренно, як людина, що достоту знає, що на його милостиню придбають чергову дозу наркотиків, а що вдієш? Це був звичний приспів, одна з нестерпних моральних дилем, якими були сповнені його дні.

Він укотре натиснув кнопку дзвінка. Подивився на своє відображення у засмальцьованому вікні у вітрині крамниці поруч з під’їздом. Теа каже, що він великий та високий. А насправді й близько не так. Він маленький. Маленький солдат. Одначе згодом маленький солдат подасться в «Думпу» на Меллертвейєн, за Акером, де починається східна окраїна Грюнерльокка, через Софієнберг-парк на Гетеборггата, 4, до будівлі, яка належала Армії спасіння, її могли винаймати її співробітники, зайде у під’їзд В, може, кивнувши, привітається з кимось з решти мешканців, а вони, мабуть, гадатимуть, що він йде до себе, на четвертий поверх. Але він підніметься ліфтом на п’ятий, перейде горищем у під’їзд А, прислухається, чи шлях вільний, поспішить до квартири Теа й постукає, як було домовлено. А вона, розчинивши двері, забере його в обійми, у яких він знову оживе.

Вібрація.

Спочатку він чомусь гадав, що то дрижить земля, місто, фундамент. Потім поставив один пакунок на асфальт, устромив руку в кишеню у брюках. На долоні вібрував мобільний. На дисплеї номер Рагнхільд. Тільки за сьогодні це вже втретє. Він усвідомлював, що відкладати більше не можна. Треба їй розповісти. Що вони з Теа вирішили заручитися. Щоправда, перше треба знайти слушні слова. Він поклав телефон знову у кишеню, намагаючись не дивитися на своє відображення. Але він прийняв рішення. Досить клеїти боягуза. Наберися хоробрості. Стань великим солдатом. Заради Теа з Гетеборггата. Заради батька у Таїланді. Заради Господа на небесах.

– Чого тобі? – гавкнуло з динаміка у домофоні.

– Привіт, це Юн.

– Хто?

– Юн. З Армії спасіння.

Він чекав.

– Чого тобі? – прохрипів голос.

– Я приніс їжі. Мабуть, вам знадобиться…

– Цигарки є?

Юн ковтнув слину, затупцював у снігу.

– Ні, цього разу грошей стало лише на продукти.

– Трясця.

Знову тиша.

– Агов? – позвав Юн.

– Що? Я розмірковую.

– Коли хочеш, можу зайти пізніше.

Задзижчав замок, Юн поспіхом штовхнув двері.

Не під’їзд, а смітник: покинуті газети, порожні пляшки, жовті калюжі сечі. Добре, що через морозну погоду Юн не мусить вдихати цей нудотний сморід, що стояв у будівлі за теплої погоди.

Він силкувався йти тихо, але все одно кроки були гучними. Жінка, що чекала на нього в одвірку, дивилася на пакунки. «Щоб на мене не дивитися», – міркував Юн. Обличчя у неї набрякле, заплиле, хоч воно й не дивина по стількох роках пияцтва, огрядна, з-під халата видніється засмальцьована майка. З квартири відгонило смородом.

Він став на майданчику, поставив пакунки долі.

– Чи твій чоловік теж удома?

– Так, він удома, – мовила вона з м’якою французькою вимовою.

Гарна. Високі вилиці, великі мигдалеподібні очі. Вузькі бліді губи. Й одягнена незле, принаймні як він спромігся зауважити крізь непричинені двері. Він машинально поправив червону хустинку на шиї.

Важкі дубові двері, міцний латунний замок. Ще у під’їзді на вулиці Карно, чекаючи, поки консьєржка відчинить вхідні двері, він зауважив, що все в будівлі мало новий та дорогий вигляд – і одвірок, і домофон, і циліндрові замки. А те, що на ясно-жовтому фасаді та білих жалюзі – наліт сажі, лише підкреслювало поважний вік цього поважного паризького кварталу. У під’їзді висіли оригінальні живописні полотна.