Чтение онлайн

— Все. Я йду звідси.

— І передай своєму коханому, щоб він не забув купити мені каву, бо я хочу після гарячої ночі отримати її в ліжко.

Тяжка образа лягла в душу Любави, та вона втрималась, сіла в машину і поїхала. Не помітила навіть, як дві години їздила по місту і ледь не збила на переході жінку. Увечері прийшла додому і жбурнула у зрадника шоколад. Хлопець сонно позіхнув і спитав:

— Кохана, котра година? І чому ти в такому настрої?

Любава кинула в нього мобільний, ключі й почала збирати свої речі. А їх було багатенько.

— Як ти міг? Я була у твоєї хвойди. Я все знаю.

— Якої? А, ти бачилась із Наталею? Так, та ще штучка, дуже за мною побивалась. Вона з роботи.

— Не знаю, з якої саме вона роботи, але це вже занадто. Як жахливо слухати брехню, коли знаєш правду!

Котик жалібно замуркотів і потерся мордочкою об ніжку господині.

— Не плач, моє диво. Я забираю тебе із собою. Може, я й наївна, може, я ще дитина. Але я була чесна з тобою. А ти...

— Ти знаєш? Добре, бо я давно хотів тебе кинути! Ти неправильна. Ти ідеальна. Таких людей немає. У тебе і в житті — синдром відмінниці. Ці твої-рюші-котики-максималізм, моя пе-дант-ко, пер-фек-ці-оніст-ко! Та ти, певно й слів таких ще не знаєш, мала! А я хочу пристрасті. Розумієш? Чула?

Вона забрала котика і вибігла з квартири, при цьому мовивши:

— Маю ключі. Заберу речі, коли будеш на роботі. Не бійся, нічого не вкраду, — і вона, не довго думаючи, додала: — Пішов ти!

А він таки пішов. І купив квіти Наталі. І провів ніч. А зранку навіть не згадав про Любаву. Лише вдень забіг додому, коли її речей уже не було.

«Хай йому грець», — подумав.

...А вона засмутилась. Ой, як засмутилась... Проте за три довгі місяці страждань без нього жодного разу не зателефонувала, не відповідала на його дзвінки, ігнорувала повідомлення з вибаченнями, викидала в смітник його квіти, що слав їй із проханням зрозуміти й повернутись. Та в один прекрасний день бавилась із котиком у парку і побачила хлопця, який дуже скидався на хлопця з її мрій. Не треба було знімати рожевих окулярів, бо він теж любив домашній затишок, але був студентом по обміну і збирався їхати у Францію. Як же захотілося їй з ним...

...Через рік, коли вони приїхали з Сент-Назару, щасливі й закохані, вирішили заручитись. Після урочистих заручин пішли до моста, де пари прив’язують замочки, а ключики кидають у річку. Банально, зате красиво! Цілувались і були настільки щасливі, що не побачили хлопця, який стояв та задумливо дивися у воду.

Непоголений, розшарпаний, з болем у очах, це був Тарас. Він підійшов і, побачивши в неї на руці перстеник на безіменному пальці, побажав людського щастя...

Вони одружені вже три роки, Любава та Олександр. Мають купу емоцій, весільний альбом, кицю з двома кошенятами та велике щастя — одне на двох: її животик, що росте вже п’ятий місяць. Вони такі щасливі!

Коли Бог дає нам якісь труднощі — він вказує на те, що в цій ситуації саме ця людина не зможе бути поруч із тобою все життя. Взамін він дарує нам радість кохати вічно. Бо такі вже ми люди, віримо у вічну любов та шукаємо своє щастя...

Я йду вулицями міста, що потопає у вічності розтрачених надій. Поруч — лише небо. Небо у очах і дійсність навколо. А ще — Sting у навушниках нового модернізованого телефону.

Щось, здається, змінилось у житті. Та що?

Тільки зміст. А який сенс життя у кілометровій байдужості людей, що оточують? Осіннє, барвисте листям, місто, вітає своїми недобровільно реставрованими вікнами, скверами, парками, церквами.

Люди йдуть, повзуть, летять, стогнуть, страждають, радіють, але не... співчувають. Цим недобровільно реставрованим вікнам, дерев’яним із пластиковими склопакетами, що просять про те, щоб їм дозволили дихати. Не співчувають старовинним будівлям, що вже кілька віків терплять невігласів-людей, що добряче набридли своїм шумом та галасом емоцій, дій, кохання, ненависті, горя...

Скільки всього на тонких вуличках, маленьких, навіть мініатюрних, що втискаються в паралелі трамвайних колій. Я йду і бачу: у кожного на чолі написана доля. Невже ви ніколи не приглядались?

Наприклад, ця людина, що йде в самотній безвісті і нерозумінні світу, вона приречена на самотність до старості. Але... Ось я бачу щось стається... Якийсь вогник. І в сивих роках ця людина зустрічає нарешті свою загублену долю.

А ось по старовинній вуличці дефілює німфетка. У неї над чолом позначено багато доль, що вона руйнує собою, та всі вони згодом скинуться у сміття вічності. Насправді, вона ніколи не зможе бути справжньою у відчуттях. Ще кілька моїх кроків — і бачу: біжить дівчинка, така щаслива, як дитина, що просто мусить радіти життю. На чолі — три операції, що вже позаду і надія на життя та її подальше щасливе майбутнє. Поруч — мама маленького янгола, стомлена життям. У мами — немає долі. Її доля передалась генами хворій дитині, і доки житиме дівчинка — ненька буде щасливою.

Придивіться, а може десь і ваша доля заблукала? Половинка цілого. На жаль, люди псують життя один одному, хоча їхні шляхи ніколи б і не мали перетнутись, бо долі — різні. Вони живуть, мають дітей, згодом сваряться, кидають один одного, все це — в досить законній манері. Навіщо таке життя? Деякі вважають, що вони — Володарі Всесвіту, що можуть вершити долі. Але цю справу має у своєму володінні тільки Бог. І розбиті серця порожніх відреставрованих вікон наглядають за цими людьми, як дзеркала, що тягнуть за собою мільярди людських доль.

Моє вікно знає долю. Твою. Мою. Нашу. Я знаю, що зовсім скоро йтиму бруківкою і побачу „Доля“, подивлюсь у очі, зрозумію — на все життя і... Пройду повз.

Якщо це справді доля — повернеться і знайде. А якщо ні — з волею Божою все життя попереду.

Вікна засинають разом із моєю фантазією. Інтуїтивно дивлюсь у вікно, а з іншої сторони очі та чоло.

„Д

О

Л

Я“

—читаю.

А чи справді моя?

Я люблю мінімалізм.

Коли одяг пасує твоєму стилю, а очі змінюють колір у залежності від підібраного вбрання. Коли сонце одним променем освічує силует, а поруч... Пітьма й пуантилізм.

Я люблю мінімалізм.

Коли декорована кімната має лише канапу, стіл, кілька стільців, декілька подарованих речей, рамочок із фотографіями, ваз, наповнених квітами і фортепіано. Ба, навіть тонкокрилий рояль з його 95 клавішами, побудований обертонами в мінімально зручному розміщенні, що сприймається у досить складному ракурсі, беручи до уваги ударний механізм.