Чтение онлайн

І, нарешті, як правильно вимовляти: “хрещення”, чи “хрищення”? В тій же праці читаємо:

“І вся українська давнина, вся давня українська література, усі без виключення українські богослужбові книжки завжди пишуть «хрест», і пишуть через «ре» й в усіх похідних від нього словах. У всіх виданнях митрополита Петра Могили, скажемо в його служебниках та в требнику 1646 року читаємо: хрест, Хреститель, хрестити, хрещення... Коли десь стрінемо форму «христити», то це звичайна фонетична помилка...”

Які ж висновки ми можемо зробити з нашого дослідження? Висновків цих є два: по-перше, слово “хрещення” означає “повне занурення”; і, по-друге, треба писати це слово не через “и”, а через “е”. Таким чином ми з вами уникнемо як богословських, так і фонетичних помилок.

МОЛИТВИ ДО СВЯТИХ

Запитання читача: Чому православна церква вчить поклонінню святим, адже сказано: “Господові Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!..”?

Відповідь: Догмати (визначення істин) православної церкви вчать вірних не поклонінню, а молитовному єднанню, тобто спілкуванню зі святими. Церква молиться за всіх спочилих у вірі, благаючи в Господа прощення їм гріхів “вільних і невільних, свідомих і несвідомих, чи то в слові, чи в ділі, чи думкою...”, бо немає людини, щоб жила і не згрішила, бо один Господь без гріха, бо коли кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і нема в нас правди. Отже, якою праведною не була б людина що відійшла з цього світу, Церква супроводжує її відхід спільною молитвою за неї до Господа.

Разом з тим, як вчить нас православна догматика, коли загальний голос Церкви свідчить про праведність спочилого – християни, окрім молитви за нього, навчаються добрим прикладом його життя і ставлять його за взірець для наслідування, як і сказано: “Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, – і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на Небі” (Євангеліє від Матвія).

Коли ж надалі загальне переконання у святості покійного підтверджується особливими свідоцтвами, якими є мучеництво (мученицька смерть за віру), безстрашне ісповідництво (відкрите сповідання віри перед лицем тортур), самовіддане служіння Церкві, дар зцілень і, особливо, коли Господь підтверджує святість спочилого чудесами після його смерті під час його молитовного поминання, тоді Церква прославляє його особливим чином. Молитви про прощення небіжчику гріхів та про його упокоєння припиняються, віддаючи місце іншим формам духовного спілкування, а саме звеличанням його подвигів у Христі (бо “не ставлять світильника під посудину”), також проханням до нього, аби молився за нас, за прощення гріхів наших, за наше духовне зростання, щоб молитовно підтримував нас у наших болістях та нуждах.

Про те, що спочилі святі праведники знаходяться у постійному єднанні з Богом і, понад те, здатні духовно бачити те, що діється у світі видимому та впливати на ці події молитвами своїми, говорить нам і Святе Письмо. В Апокаліпсисі читаємо: “І коли п’яту печатку розкрив, я побачив під жертовником (під Небесним, духовним жертовником Волі Божої. – Авт.) душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали. І кликнули вони гучним голосом, кажучи: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?”

Про те ж, наскільки виправданим є молитовне єднання з праведниками (тим більше зі святими – тобто досконалими праведниками, які повністю присвятили себе служінню Богові, які перемогли кров’ю Агнця та словом свого засвідчення, і не полюбили життя свого навіть до смерті, свідчать нам святі апостоли: “Отже, признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб вам уздоровитись. Бо дуже могутня ревна молитва праведного!” (Послання апостола Якова); “Бо очі Господні – до праведних, а вуха Його – до їхніх прохань” (Послання апостола Петра).

І дійсно, коли ми не в Дусі, коли переживаємо моральну кризу, охолодження віри, духовне падіння – ми маємо право, ба більше, ми просто зобов’язані звернутися до братів наших по вірі за підтримкою: “Сестро Маріє, чи брате Іване, я потребую вашої молитовної підтримки. Помоліться за мене...” Це нормально! Це основний принцип Церкви: “Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового” (Послання апостола Павла галатам).

Патріарх Яків у своєму видінні бачив цю Божественну будову Церкви – Драбину в Небо: “І снилось йому, – ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж Неба. І ось ангели Божі виходили й сходили по ній...” (Книга Буття). Духовний зміст цього видіння розкривається так: усі ми мусимо прагнути до висот досконалості, стати ангелами (грецькою – “вісниками”) Божими. І хто досягає висот неба, висот царства Духа – той має спуститися до рівня братів своїх і допомогти піднятися й їм. Це принцип церковного єднання. Молитовне ж єднання зі святими є практичною реалізацією цього принципу, здійсненням зв’язку християн на землі (Церкви воюючої) з Церквою небесною (торжествуючою), про яку каже апостол Павло: “Але ви приступили до гори Сіонської, і до міста Бога Живого, до Єрусалиму Небесного, і до десятків тисяч ангелів, і до Церкви первороджених (тобто духовних. – Авт.), на Небі написаних, і до Судді всіх – до Бога, і до духів удосконалених праведників, і до Посередника Нового Заповіту – до Ісуса...” (Послання євреям).

Дійсно, немає іншого посередника між Богом і людьми, окрім Господа нашого Ісуса Христа. І святі Церкви небесної, торжествуючої, виступають не в ролі посередників, як хибно розуміють це представники деяких нетрадиційних конфесій, але вони є братами й співслужителями нашими, що допомагають нам у нашому служінні як прикладом свого подвижницького життя, так і молитвами своїми за нас, немічних. Бо “Бог же не є Богом мертвих, а живих, бо всі в Нього живуть”: як ми у світі видимому, на землі, так і вони в світі невидимому, на небі. І Бог бажає об’єднати все у Христі: небесне (духовне, тонко-матеріальне) й земне.

І, нарешті, щодо поклоніння. Ми не поклоняємося угодникам Божим як Богові, як хотів це зробити язичник Корнилій, проте Петро не дозволив йому (див. Дії святих апостолів, 10 розділ, 26 вірш). Але ми вшановуємо їх як служителів Божих, подібно тому, як зробив це темничний сторож, що зажадав світла Божого спасіння: “Зажадавши ж той світла, ускочив, і тремтячий припав до Павла та до Сили...” (Дії, 16.29). Припадаємо й ми до святих, як до носіїв сього Світла, як до тих, що отримали славу Господню і принесли цю славу й для нас. Як і читаємо у Святій Євангелії, а саме в молитві Ісуса за учнів й за вірних Своїх на таємній вечері. Господь звертається до Отця: “Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я – у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, – щоб увірував світ, що Мене Ти послав. А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми” (Євангеліє від Івана).