Чтение онлайн

Тоді вона засміялася й сказала, що вона тільки пожартувала, щоб переконатися, чи вмію я держати язик за зубами, чи, може, я базікало, і що її зовсім і не цікавить, про що ми розмовляли з її татом, і що їй наплювати на наші таємниці, що в неї є свої таємниці, про які вона нікому, зовсім нікому не розповість, хіба що тільки мені, якщо я розкажу їй свою сьогоднішню таємницю. Я хотів іти додому, а вона тримала мене за рукав і все казала, що її не цікавить моя таємниця, і що її взагалі ніщо не цікавить, і що я можу собі йти додому, вона мене не триматиме. А проте рукава мого не пускала…

…Після того я почав стежити за лікаркою. До неї протягом цілого дня йшли пацієнти, і я не міг добрати, які з них справді хворі на зуби, а які тільки вдають, що в них болять зуби. Вже надвечір, коли в лікарки нікого не було і вона сама вийшла з дому, я наздогнав її, привітався й спитав, чи дуже вона на мене сердиться за те що я кидаю грудками в її шпіца. Вона сказала, що дуже сердиться і що коли-небудь вона мені наб’є фізіономію, якщо я не облишу її собаку. Тоді я сказав, що більш ніколи не буду кидати грудками в її собаку і що я знаю одного есесівського шофера, який завжди чистить у мене чоботи і який сказав, що його офіцер продає золоті речі — персні, годинники і навіть готові золоті зуби, які можна купити в нього і відразу ж вставляти беззубим людям. Тоді вона спинилася й спитала:

— А як можна побачити того офіцера? Нехай він приїде.

— Ні, — відповів я, — це дуже високий чин, і він сам не може приїхати, але може послати за вами свого шофера з машиною.

— То нехай посилає шофера. Я поїду до нього. Спитай шофера, коли він може приїхати.

— Добре. Коли він буде чистити в мене чоботи, я його спитаю. Але він чистить не щодня…

— Обов’язково спитай, Сашко. Тільки нікому про це не кажи. Нехай приїздить завтра надвечір або нехай сам призначить час. А ти, Сашко, теж матимеш з цього користь, обов’язково. Я тобі віддячу.

Коли вона зникла на вулиці, я пішов до дяді Михайла.

— Ну? — спитав він, побачивши мене на порозі.

Я розказав йому про свою розмову з Вовчихою.

— Ну й гаразд, — сказав дядя Михайло і, подумавши, додав: — Призначай на завтра, на вечір. Скажи, що офіцер удень зайнятий, а надвечір буде вільний і чекатиме її в своєму особняку. Але ти не знаєш, де його особняк, шофер, мовляв, одвезе, то вона сама побачить, де живе офіцер.

— А як вона мене братиме з собою?

Дядя Михайло подумав. Він над кожним словом думав.

— Нащо ти їй здався? А проте… гаразд, коли братиме, їдь…

Тої ночі я заснув не відразу. Я довго лежав з розкритими очима й думав. Так, тепер уже дядя Михайло не скаже, що я дикий… Я беру участь у важливій операції. Адже дядя Михайло так і сказав: призначай на завтра. Цебто щоб я призначив… Ой, як усе це таємниче, як це небезпечно і як прекрасно!..

З самого ранку я взяв свою скриньку з щітками й гуталіном і пішов до міста. Гриша цього дня теж прийшов. Він підсів до мене, і ми разом закликали на вулиці до себе клієнтів чистити чоботи. Коли настав обідній час, я заявив Гриші, що вже піду додому. Він дуже дивувався, бо саме настав час, коли особливо багато було бажаючих чистити взуття, та я сказав, що в мене хвора бабуся і я мушу бути дома, щоб нагодувати її.

Я сказав лікарці, що за нею приїде машина від есесівського офіцера цього вечора о восьмій годині. Вона ласкаво подякувала й дала мені п’ять німецьких марок. Я спитав її, чи хоче вона, щоб і я поїхав з нею. Вона сказала:

— Ти хочеш покататися в машині? Гаразд, сядеш зі мною, але до офіцера я, звичайно, піду без тебе.

Поки що все йшло добре. Погано тільки було те, що я нічого не міг розповісти Ромці, і хоч вона ні про що вже не питала мене, але очі її тепер нагадували мені два великих знаки запитання… Моя таємниця мучила її, і я це читав у її очах.

Рівно о восьмій до наших воріт під’їхало авто. Шофер побачив мене коло воріт і крізь віконце кивнув мені.

— Мадам доктор? — питався він, не вміючи висловитися по-нашому.

Я відразу зрозумів, що це і є той шофер, який повезе лікарку в останню її подорож. Я побіг за нею. Лікарка вже чекала. Шофер привітав її по-німецькому, і вона відповіла теж по-німецькому. Потім вона щось сказала йому, показуючи на мене. Шофер кивнув мені, і я вмить вмостився поруч нього біля руля. Було вже темно, і ніхто не бачив, як я сів у машину. Шофер щось запитав у лікарки, вона кивнула головою на знак згоди. Машина рушила…

— Тра-ля-ля… Тра-ля-ля… — наспівувала Вовчиха.

Дивно мені було їхати цією машиною. Я навіть часом думав, чи не привиділося все це мені вві сні, таке все було таємниче: і цей невідомий шофер в есесівській формі, і ця пасажирка, яку я дуже вміло обдурив, щоб помститися і за її зраду, і за смерть багатьох наших людей, і за смерть Жениного батька особливо, і ці нічні вулиці, й дорога до невідомих людей. «Як усе це відбудеться?» — запитував я сам себе. І не уявляв усього до кінця…

Десь аж на Шулявці ми спинилися перед ворітьми. Поночі я побачив в глибині садка невеличкий будиночок. Біля воріт стояв есесівський вартовий. Він заглянув у вікно машини до шофера й щось запитав у нього по-німецькому. Той відповів. На одну мить промайнула в моїй голові думка: «А чи не вліз я сам у лапи гестапівців? Цей фашистський шофер і фашистський вартовий…» Але я багато не думав. До того ж не було часу багато думати. Нас повели крізь хвіртку до садка. Потім лікарку пропустили в двері будиночка, а мені наказали чекати біля ґанку.

Через хвилину невідомо звідки з’явився дядя Михайло. Він узяв мене за руку й повів до воріт.

— Тепер тебе, Сашко, ця сама машина одвезе майже до самого дому. Ти вже все зробив, що від тебе вимагали. Та тільки держи добре язика за зубами, бо погано тобі буде…

— Дядю Михайле, — тихо прошепотів я. — А може, мені доручать розстріляти цю гадину?

Він раптом упустив мою руку, спинився проти мене і, певно, вдивлявся в моє обличчя. Було темно. Я відчув, як він гладив моє волосся і якийсь не зрозумілий мені звук застряв у нього в горлі — чи то зітхання, чи стогін. Він не сказав нічого і, взявши лагідно мене за плечі, провів до машини.