Чтение онлайн

— Тату! Татусю!.. — шепотіли її уста все тихше й тихше.

Нарешті ми підвели її. Тепер треба було йти, поки поліція не звернула на нас уваги. Підводячи Женю, я помітив, що вона затисла в руці грудочку землі з місця, де востаннє стояв її гордий татусь. І ми пішли, побравшись за руки, не вимовляючи й слова одне до одного. Нам було тяжко, дуже тяжко в ці хвилини, але якийсь настрій робив нас суворими й рішучими. Навіть Женя, здавалося, почала ступати твердіше, стиснула губи і вперто мовчала.

І лаяв же мене дядя Михайло за те, що я колись давно написав на дверях Вовчихи свою погрозу фашистам. Він довідався про це від Ромки, що похвалилась йому своєю сміливістю. І хоч напис зробив я дуже давно, дядя Михайло сердився на мене так, наче це було вчора.

Потім, коли він трохи заспокоївся, то промовив тихо:

— Щоб ти ніяких написів на нашій вулиці не робив. А щодо Вовчихи, то треба тобі з нею бути в дружніх взаєминах. А коли будеш у неї на квартирі, то все примічай і до всього прислуховуйся. В неї збирається зграя націоналістів і гестапівців. Нам корисніше знати, про що вони там розмовляють, аніж лякати їх написами на дверях. Зрозумів?

— Зрозумів! — відповів я.

Всі наступні дні я при зустрічі з цією клятою Вовчихою був дуже люб’язний з нею, вітався перший, навіть одного разу спитав, як здоров’я її шпіца і її власне. Вовчиха аж очі витріщила на мене, так здивувалася.

Побачивши якось, що її робітниця вибиває качалкою пил з килимів, розвішавши їх на подвір’ї, я почав їй допомагати. Потім ми вдвох носили килими до кімнат, розстеляли і розвішували по стінах, їдучи повз вітальню, я побачив Кривого, який тихенько розмовляв з самою Вовчихою. Коли я зазирнув до вітальні, він раптом накрив газетою великий синій конверт, а Вовчиха гримнула на робітницю, щоб та зачиняла двері. Звичайно, я не звернув на них особливої уваги.

Потім я почув, як до воріт під’їхала легкова автомашина, а за хвилину на квартирі у Вовчихи з’явився молодий, блискуче вдягнений фашистський офіцер. Він зник у вітальні.

Як не намагався я підслухати що-небудь під дверима, я не почув нічого. Вони розмовляли пошепки. Я розумів, що завдання дяді Михайла я, мабуть, не виконаю. Тоді, вдаючи, що розгортаю килимову доріжку під дверима, я зазирнув одним оком у щілину замка. Я тільки встиг побачити, що офіцер ховав до свого портфеля отой синій конверт. Я вчасно відскочив від дверей. За мить офіцер вийшов з квартири.

Я схопив невеличкий килимок, ніби для того, щоб його перетрусити, й вибіг з хати. Не виходячи за ворота, я підгледів номер автомашини.

Увечері, коли повернувся з роботи дядя Михайло, я про все йому розповів і повідомив про номер машини. Сьогоднішня моя поведінка йому сподобалася.

А вдома у нас того вечора я несподівано застав Женину матір. Вона чекала на мене.

Женя тяжко захворіла. Ми попросили тьотю Клаву оглянути її. Вона сказала, що Женю треба лікувати в Четвертому санаторії — лікарні для нервовохворих, але туди майже неможливо було її покласти, тому що лікарня намагалась позбутися й тих хворих, які вже там були, і не приймала зовсім нових.

Юрчик щодня, не спиняючись ні перед чим, вимагав від матері, щоб вона використала свої зв’язки серед лікарів і домоглася місця для Жені в лікарні. Вона енергійно взялася за цю справу, і незабаром Женю одвезли до лікарні.

Ми троє часто ходили її відвідувати. Щоправда, тільки раз на тиждень нас пропускали в садок лікарні, і ми могли трохи порозмовляти з Женею. Але серед тижня ми могли бачити Женю через паркан з вулиці Воровського, а часом навіть і перемовитися з нею кількома словами.

Під час одного побачення з Женею, коли ми намагались розвіяти її задуму й тугу, вона раптом оглянулась довкола саду й витягла з-за кофточки папірець. Це була переписана рукою Жені копія листа її тата. Ось що він написав у своєму передсмертному листі: «Не сумнівайтесь щодо моєї поведінки в лапах гестапівських катів. Я був і лишився комуністом! Їм не пощастило домогтися від мене бодай одного зрадницького слова. Я вмру, твердо вірячи в перемогу радянського народу над ненависним фашизмом. Я вітаю всіх, хто жив і боровся в ім’я перемоги, й закликаю до дальшої нещадної боротьби з гітлерівськими загарбниками.

Моїй дочці Жені передайте, що батько її віддав життя для свого народу. Нехай і дочка росте непохитною, сміливою, чесною перед своїм народом і ненавидить ворогів так, як умів ненавидіти їх її тато».

Якимись невідомими шляхами цей лист був переданий матері Жені, і Женя потай від матері переписала його, щоб завжди, все своє життя носити його з собою. Вона майже не розмовляла з нами, а сиділа увесь час нерухомо, втупивши очі в одну точку, й мовчала.

Ми повернули їй лист. Вона мовчки дивилась на папірець, може в сотий чи двохсотий раз, дивилась довго, про щось думаючи, і краплини сліз раз у раз падали на папір.

Нам було тяжко з Женею, але ми приходили часто, намагаючись хоч трохи розвіяти її настрій.

Та найтяжче було попереду.

Під час однієї з облав у Києві якимось чином потрапив у лапи до фашистів Юрчик. Звичайно, він міг би втекти від солдатів, але, мабуть, він думав, що його, як малого хлопця, не займуть. Та його забрали разом з дорослими й кількома дітьми, такого ж, як і він, віку. Їх тримали кілька днів — дітей окремо — на вулиці Артема в двадцять четвертому номері. Про все це ми довідались пізніше.

Повернувшись з лікарні, де вона працювала, Юрчикова мати не побачила його дома. Спочатку вона думала, що він десь гуляє зі мною чи з Ромкою. А коли він не повернувся додому і ввечері, вона пішла його шукати. І я, і Ромка сказали, що не бачили його зранку і що, коли б він уранці був дома, він би обов’язково прийшов до когось із нас.

— Вранці він був у мене в лікарні, — говорила вона, — я сама провела його трохи по вулиці й повернулась до лікарні.

— З лікарні він не повертався додому, — запевняв я, — бо я приходив до нього і не застав.