Чтение онлайн

— А в мене, Гансе, часто-густо так і сверблять руки, щоб пальнути з пістолета по юрбі, особливо на базарі. Це злочин дозволяти, щоб нажиралися місцеві дикуни. Не розумію, чому начальство почало тут воловодитись.

— Облиш, Франце, то політика — не нашого розуму діло. От я чув дійсно пречудову новину. Не знаю тільки, чи правда…

— А що таке?

— Наш гауптман [6] запевняє, що всі землі завойованих нами країн будуть поділені між солдатами, які особливо відзначились і мають за це нагороди. Каже, усі землі поділять на величезні маєтки для солдатів-колоністів. Мовляв, ми станемо новою аристократією, а тубільці — нашими рабами… Та чи не бреше?

— Та не бреше твій гауптман. Каже чистісіньку правду. Не віриш? То я тобі прочитаю листа від моєї Лізхен. Ось слухай, що пише: «Дорогий Францику! Кульгавий після поранення твій славний камрад Фріц Брюггер шле тобі найпалкіше вітання і запрошує погостювати в його маєтку на півтори тисячі гектарів у Карпатах. Там Фріц завів м'ясо-молочне господарство для вермахту, за що йому дали двадцять душ кріпаків. Одного Фріц пристрелив за непослух на острах іншим…»

— Молодця! Люблю хвацьких хлопців!

— Слухай далі, тут прямо про нас: «А мене, як і тебе, любий Францику, більше приваблює субтропічний Кавказ. Я б хотіла влаштувати там наше затишне гніздечко, щоб була екзотика і море. А коли не подбаєш, як Фріц, я вмить згадаю, що він і досі до мене залицяється, хоч вже й кульгавий і поморожений…» Ну, тут вона, Франце, вже зайве чеше… То як тобі лист?

— Чудовий! Хайль Гітлер!

— Зіг хайль!.. Тільки що не кажи, а нашим жінкам в тилу нині без хазяйського нагляду важкенько доводитеся.

— Не розумію. Що ти верзеш?

— Та ти послухай, що Лізхен розповідає про фрау Штумм. Каже, прибігла дуже схвильована, уся в сльозах. Виявляється, у неї в корівнику повісилася російська дикунка, через що у бідолашних недоєних корів згоріло молоко. Яка нечувана, чисто азійська підступність і жорстокість до безневинних тварин! Фрау Штумм вважає, що кожна цивілізована людина спочатку подоїть корів, а вже тоді полізе у зашморг! Моя Лізхен з гросфатером заспокоювали її, як тільки могли. Адже корови повидужують, а за мізерну платню у концтаборі можна купити нову російську рабиню. Але ж ти знаєш, Гансе, фрау Штумм дуже скупа. Тепер ти зрозумів? Просто без чоловічої руки жінкам важкенько доводиться поратися з отим бидлом…

Голоси війни… Вони, долинали крізь відчинене вікно не лише м'ясо-молочною габатниною вояків-колоністів, а й оглушливим брязкотом важких танків, натужним ревищем високобортних машин з причіпними далекобійними гарматами, виттям низько шугаючих винищувачів, що хижо злітали з недалекого аеродрому, лунким кроком численних патрулів. Там, за вікном, відлунювала уся нелюдська і залізна, жорстока і безжальна партитура війни, її збитковий і прибутковий гамір…

Крістіна не завважила, як прочинилися двері з кабінету пана бургомістра. А сам пан Ліхан Дауров — віком десь за сорок, з акуратними щіточками вусів під горбатим носом, з масними, мовби навік сп'янілими вугликами-оченятами, трохи вже лисуватий, чому й не знімав високої кубанки сірого смушку, але досі міцний і жилавий — нечутно став на порозі і, гойдаючись з носків на п'яти м'яких чобіт, задивився на вродливу дівчину. Був у чорній довгополій сорочці з білим рядком дрібних ґудзиків. Сорочку перехоплював набраний у бронзу тонкий пасок з довгим кавказьким кинджалом у коштовних піхвах карбованого срібла. Під сорочкою виразно випинався трохи зсунутий з живота набік парабелум.

Зараз, дивлячись на цю холодну, як вода з гірського ручаю, і таку ж принадну для спраглого по жінці молоду німкеню, Ліхан Дауров губився в подвійному, суперечливому почутті. Він не забув, як ловко відповіла вона, коли заявилася до нього з німецької комендатури з запискою про влаштування на роботу в одній руці та арапником у другій — для здоровезного пса, що повагом ступав біля її звабливої ноги.

Ліхан тоді тільки хекнув, але спробував і в'їдливо підколоти:

— З вами усе ясно, ви — з фольксдойчів. Знаєте німецьку. А от чи має ваш пес відповідний зіпенбух [7] ?

Пес на те презирливо зиркнув на нього, а німкеня чарівно всміхнулася, зблиснувши разками чудових зубів, і дуже чемно відповіла:

— О, пане бургомістр! У цього пса такий розкішний родовід, що, якби ви могли з ним спілкуватися, повірте, у ваш бік він би навіть не гавкнув…

— Но-но, у мене тут не жартують! — похмуро застеріг пан бургомістр.

— Яволь! — відповіла вона, і з того дня Ліхан не бачив її усміху — мов замкнулася в непробивну і неприступну кригу. Дівча виявилося з твердим характером.

Але ж подобалася йому — струнка і міцно збита, спритна і легка на ходу, мов корінна горянка. А до нього — її пана — жодної дівочої уваги. От і зараз теж — не зводить очей з паперів. Хоч би краєм ока поглянула в його бік! Згребти б тебе, дівонько, під ковдру і по тому, так не можна — німкеня… Хай їй грець!

— Христю! — мало не заблагав. — Годі молоді очі паперами мозолити. Нумо погляньмо краще, яка сила-силенна вояків пре! Любо-дорого, око тішить… Ач, які добрі молодці йдуть з півнячими пір'ячками на шапках?

— З пір'ячками? — і справді зацікавилася Крістіна Бергер. — А що ж то за військова ознака?

— То ознака альпійських стрільців з дивізії «Едельвейс».

— Дивна назва…

— Це точно! Але кажуть, що в Альпах така квітка серед вічного снігу росте. Тепер «едельвейси» збиратимуть букетики для коханих на нашій Горі щастя…

— Дуже романтична й суто військова операція, — іронічно зазначила Крістіна.

— Мила. Христя, я вже вкотре вам кажу…

— А я вже вкотре у ваших очах читаю…

Така розмова у них виникала не вперше, і щоразу Даурову не велося.

Взагалі, якось йому не дуже повелося ще з того дня, коли його привіз у це курортне містечко на «самоврядування» сам верховний урядовець всього Північного Кавказу адигейський князь, генерал білогвардійської «дикої дивізії» у Корнілова, Денікіна і Врангеля, родовитий розбишака Султан-Гірей Клич. Прибули з великою залогою вишколених німцями «горців» з карального шуцманшафт-батальйону «Бергман», з білим генералом Шкуро під його особистим чорним прапором з вискаленою вовчою головою, з політичним керівником «національного руху» — обер-лейтенантом Теодором Оберлендером, що поважно сидів у лискучому «хорху», з німецьким кінооператором, спеціально відрядженим з Берліна, і завбачливо прихопленим хлібом-сіллю на вишиваному і самотужки випраному рушнику.