Обитель героїв
Шрифт:
– Здравія желаем, пане обер-квізиторе!
Ага, примітили. У кого тут око найзіркіше? – ну звісно, в прибитого каштаном. Поспішає назустріч, квапиться, спотикається від запопадливості. Он сокирка мало не випала з-за пояса. Даремно, звичайно: працівники Всевидющого Приказу будь-яких чинів і звань повинні бути статечними й вселяти повагу, нехай і в присутності безпосереднього начальства.
Спішившись, барон кинув повід лікторові, що підбіг, кивком відповів на вітання й рушив до готелю. Позаду цокали копита коня й тупотіли чоботи здорованя. Сам ліктор мовчав, очікуючи запитань. Напевно, знав барона в обличчя й пам'ятав, що той не любить базік.
А ще Конрад фон Шмуц не любив людей, вищих за нього. На жаль, таких виходила безсумнівна, огидна більшість. Тому обер-квізитор носив взуття на високих підборах і часто піддавався мізантропії.
– Що сталося? – не обертаючись, поцікавився барон.
– Насмілюся доповісти, ваша світлосте, побоїще. Бойовисько з ускладнюючими обставинами.
– Коли?
– За всіма ознаками, опівночі. Шестеро постояльців згинуло. У Білій залі розгром. З боку Четвертого тупика – сліди збройного опору.
– Опору? Кого й кому?
– Не могу знать! Думаю, постояльців цим… лиходіям, що побажали залишитися невідомими!
– Тіла загиблих? Поранені?
– Відсутні, ваша світлосте! Або вивезені, або того… магічним шляхом!
– Сусідів опитали?
– Тут сусідів – кіт наплакав. Які є, тих опитали, із старанністю…
– Ну?
– Не бачили, не чули. Замкнулися вночі на всі замки й тремтіли зі страху. Я запитую: чого, мовляв, тремтіли, якщо не бачили й не чули? – знизують плечима. Ми, кажуть, завжди тремтимо. Хоч є чого, хоч нема.
– Викид мани зафіксований? Рівень?
– Не могу знать! Нам наказали до вашої появи не доповідати про подію в Тихий Трибунал!
Знявши трикутного форменого капелюха, Конрад за косу підняв перуку й обережно почухав потилицю. Прокуратор Вільгельм, досвідчений інтриган і хитра бестія, випадкових наказів не віддає. Про конфронтацію між квізиторами Всевидющого Приказу й вігілами Тихого Трибуналу в Реттії знав кожен шмаркач, що торгує пиріжками. Обидві служби потай думали, що чудово впораються зі справами будь-якого профілю; особливо якщо Його Величність Едвард II розформує конкурентів за непотрібністю, перевівши частину звільнених ледарів у безумовне підпорядкування службі, що залишиться. Про всяк випадок, як тимчасових консультантів і хлопчиків на побігеньках.
Розумом барон не поділяв таких оманливих уявлень.
Але ж серцю не накажеш?!
Тим часом вони підійшли до входу в готель. Назустріч, нюхом учувши високе начальство, вилетів хазяїн «Притулку героїв»: вузькоплечий носатий коротун із куценькою борідкою, схожий на чорного вельштер'єра. Барон відчув розчарування: він потай очікував побачити блазня в чорно-білому трико. А побачив скандального бюргера, що зазнав непередбачених збитків, готового звинуватити власті у всіх смертних гріхах.
За хазяїном тягся приватний стряпчий з пером і папером у руках.
– Скандал! Неподобство! – хазяїн нервувався, бризкав слиною. Щоки його вкрилися червоними прожилками, кінчик носа також почервонів, видаючи згубну пристрасть до елю й бальзаму «Спотикач». – Пане офіцер, я чесний власник готелю! Я почесний член Гільдії Готельєрів! Це підступи заздрісників! Прагнуть спаплюжити! Відбити клієнтів! Розорити! Я вимагаю відшкодування зі скарбниці й частку від майна впійманих зловмисників…
– Згідно з «Законом про права потерпілих», – сухо зауважив стряпчий, не припиняючи на ходу робити нотатки, – стаття шоста, параграф другий.
І задумливо полоскотав вухо кінчиком пера.
– Барон фон Шмуц, – відрекомендувався Конрад, роздратовано сіпнувши кутиком рота. Нервовий тик ставав у пригоді, коли було потрібно поставити зухвалого співрозмовника на місце. – Обер-квізитор першого рангу, кавалер медалі «За завзяття». З ким маю честь?
На своє щастя, хазяїн мав зріст ще менший, ніж у барона, що певною мірою примиряло обер-квізитора з безглуздістю ситуації.
– Е-е… Трепчик. Амадей Вольфганг Трепчик-молодший, до послуг вашої світлості.
– Яких саме, пане Трепчик, заздрісників ви бажаєте обвинуватити? Імена, прізвища? Чини? Звання?
Хазяїн прикусив язик. Навряд чи хтось із колег заздрив йому аж настільки, щоб, прагнучи скомпрометувати, міг організувати нічне побоїще з вивозом поранених і мертвих. Таємний голос підказував барону: тут справа не в простій бійці не зовсім тверезих гостей. Вищих офіцерів Всевидющого Приказу не зривають у вихідні судити та рядити побутові скандали. І слідчий загін у складі дюжини лікторів на всякі дрібниці не висилають.
– Заспокойтеся, пане Трепчик. Запевняю вас, я зроблю все можливе, щоб ваша репутація не постраждала. А зараз дайте мені пройти і йдіть за мною.
І знову, при слові «репутація», у пам'яті ворухнулося щось таке стосовно «Притулку героїв». Здається, готель популярний серед приїжджих. Навіть місцеві жителі наймають тут апартаменти на день-два – під час сімейних свят, золотих весіль чи сороковин за любим дядечком. Якесь повір'я, пов'язане з цим клятим чорно-білим розфарбуванням…
Ні. Не пригадується.
Барон розчаровано зітхнув і ввійшов у «обитель героїв».
* * *
Блазнівського стилю було дотримано й усередині готелю. Єдиним винятком був крихітний хол, всуціль, включаючи підлогу та стелю, пофарбований у сірий, як пил, колір. Мабуть, для того, щоб справжній пил і павутиння не так впадали в око. У холі стояла одинока конторка, на якій лежала книга для запису постояльців.
Конрад вирішив, що ознайомиться із книгою пізніше, і продовжив огляд.
До лівого крила будинку вели акуратно прикриті аспідно-чорні двері. А от праві – судячи з перекрученої логіки тутешньої архітектури, білі – були відсутні зовсім. Одвірок порубали вщент, судячи з характеру ушкоджень, бойовими сокирами.