Обитель героїв
Шрифт:
– Ваше чорнокнижництво! – покликала Анрі. – Я так розумію, під час пологів ви перебували у вашому достойному батькові?
Вігілі не хотілося думати, як сторонні сприймуть її слова.
Грос кивнув і знову погладив собаку.
– Ага, виходить, ви – в батькові, я – в матінці пана Кольрауна… Просперо, не звертайте уваги, це суто між нами!.. Пан Терц – у радникові Беркадорі, барон – у своєму шляхетному предкові, Рене – в герцогові, містрис Форзац – у Хендриці Землич…
Широко розвівши руками, Анрі підбила підсумок:
– Ваше чорнокнижництво, а хто ж тоді був у вас? Я маю на увазі у юному Ефраїмові? Невже ніхто?
Гросмейстер повільно опустив погляд і витріщився на собаку, немов уперше побачив його поруч із собою.
– Овал Небес! – прошепотів Ефраїм Клофелінг, глава Найвищої Ради некромантів Чуриха. – А я все життя гублюся в здогадах: чому я раптом обрав некромантуру…
Пес позіхнув і задрімав, опустивши голову на коліно старому.
SPATIUM XXIII«Сіра» Арія герцога Губерта із трагедії «Зоря» Томаса Біннорі, барда-вигнанця
EPILOGUS
– Ваш віслюк, пані, сьогодні вночі знову чіплявся до моєї кобили! З мерзенними, зауважу, домаганнями. Мені скаржився конюх тієї клієнтели, де ми зупинялися.
– Скажіть вашій кобилі, пане, що вона засиділася в дівках. Мій Гіббус, звичайно, дрібний порівняно з цією вороною здоровулею, але наречений хоч куди! Завидний наречений, з гарним родоводом…
– На кого ви натякаєте, пані?
– У якому сенсі?
– У сенсі дрібного, але родовитого нареченого?
– Годі вам, пане! Вам навіть у польоті джмеля ввижаються натяки…
– Не викручуйтеся, пані! Якщо ваш віслюк не дає проходу моїй кобилі, до того ж ображає дією чесного конюха, що виконує свій обов'язок – це не привід відразу переходити на особистості! Хотів би зауважити…
– Ні, це я хочу зауважити, що одна світлість третій тиждень проходу не дає одній добропорядній кобилі! Тобто, звісно, вігілі. Світлість ірже і б'є копитом… А ці дуелі! Хто просив вас викликати молодого графа де Палена?
– Ви шепотілися з ним на балу в д'Артьєнів!
– Я складала йому бліц-прогноз на вдале одруження!
– Під час менуету?! Кокетуючи й підморгуючи?! Ха! Тисяча інкубів! Я щасливий, що в літтернському відділенні Приказу знайшлися шаблі-торохтілки! Зганьблений шістнадцять разів проти трьох, цей гарненький шмаркач хутко висотався з міста…
– Пане, ви ревнуєте?
– Я? Анітрохи! І маю твердий намір повернутися до наших віслюків… Я маю на увазі: до вашого віслюка і моєї кобили…
Поїздка в Літтерн, на води, безумовно, вдалася. Барон був щасливий, хоча не зізнався б у цьому на суді під присягою. Якби йому хто-небудь сказав, що бесіди Конрада з Анрі, якщо слухати з боку, нагадують вічні сварки законного подружжя – фон Шмуц лише розсміявся б у відповідь. Особисто барон від таких розмов отримував задоволення, порівнянне хіба що з придбанням флакона рідкісного «Сатьянапал Деві», єдиного в партії кумхарських парфумів. Іноді він жалкував, що замолоду віддавав перевагу службі, на шкоду забавам серця, але щораз доходив висновку, що зрілість відчуває гостріше і насолоджується без поспіху, властивого жовторотикам.
Він навіть запропонував Анрі вийти за нього заміж, але вігіла відмовилася. їй у бароні не подобалося все; ну, майже все. Наступного дня, снідаючи грінками й варенням з пелюстків троянд, Генрієтта Кукіль замислено сказала, що, можливо, титул баронеси фон Шмуц – достатня компенсація за ряд особистих незручностей. Але тут з'ясувалося, що барон вночі передумав і вирішив назавжди залишитися холостяком. Сніданок перервався, і Анрі три з половиною години демонструвала вредному квізові переваги сімейного життя; потім вони поїхали до джерела, де барон погодився, що дехто все-таки потребує досвідченої і, головне, завбачливої баронеси – якщо Анрі погодиться ощасливити…
Анрі не погодилася, і все пішло по новому колу.
Часом Конрад думав, що коли вони дійдуть спільної думки про шлюб і все скінчиться вінчальним вівтарем у храмі Добряги Сусуна, це буде значно нудніше за нескінченні сварки і примирення. А Генрієтта стверджувала, що сваритися й миритися після укладення законного шлюбу в сто разів захопливіше. Словом, тема незмінно знаходила відгук у двох небайдужих серцях.
Одержати відпустку обом вдалося лише пізньої весни, та й то завдяки заступництву Кольрауна, а також найвищому втручанню: його величність Едвард II підписав указ про нагородження барона орденом «Темної Брані» 1-го ступеня зі стрічками й бантами, а наприкінці указу вставив короткий, не належний за формою, але дуже переконливий постскриптум. Ознайомившись із королівським постскриптумом, жовчний прокуратор Цимбал баронові всю пліш проїв, ремствуючи на підлість і невдячність окремих обер-квізиторів, але відпустку дав. Яким побитом Анрі домоглася від голови «двох Т» аналогічної милості, залишилося загадкою, але в Літтерн вони виїхали вдвох. Знамениті місцеві джерела, чия вода благодійно впливала на печінку та інші тілесні жили, виявилися вищими за будь-які похвали. Додамо, що печінка барона вечорами неабияк страждала від сухого літтернського хересу, чудового в поєднанні з гострим сиром «Жильдерець», оброслим густою синьою бородою плісняви, а інші тілесні жили Конрада вночі піддавалися надмірній утомі.
Отже, вранці були води, а далі – як вийде.
Там Літтерні, в товаристві екзальтованих шанувальниць, знайшовся й уславлений бард-вигнанець Томас Біннорі. Печінка барда, відповідно до рекомендацій медикусів, потребувала цілющих вод значно більше за печінку квізитора. Потягаючи шипучу вологу, Томас на годинку-дві розганяв табун любительок поезії, щоб від душі поговорити з «приємними людьми в нашій особі», як любив жартувати Біннорі в доброму гуморі. До творчості барда Конрад був байдужий, віддаючи перевагу бульварним трубадурам, але йому було приємно бачити розпашілу Анрі, яка збуджено сперечається з млосним поетом про переваги асонансної рими над консонантною. Заради цього він погоджувався терпіти настирливий інтерес барда до «Справи про зниклих квесторів»:
Томас терзав барона, примушуючи знову і знову повертатися до закритої справи, згадуючи дрібнички й деталі.
Не виходило відкараскатися навіть таємницею слідства: історія набула широкого резонансу, про неї пліткували в Реттії на кожному розі – а численним учасникам «базару за сімома печатками», як висловився Месроп Серкіс, роти не заткнеш.
Уникаючи зайвих подробиць, що могли скомпрометувати високопоставлених осіб, барон задовольняв цікавість барда. Сам же бард шкріб пір'їнкою в записнику й запевняв Анрі, що після повернення неодмінно перепише трагедію «Зоря», додавши купу чудових арій і речитативів.