Обитель героїв
Шрифт:
І наміри квесторів навряд чи обіцяли Рене теплу дружню зустріч.
– Що там у них діється?!
– І їм теж він зуби не так повисмикував?
– Та не стійте ви! Там діти… Діточки наші!
– Н-но, рідні! Вивозь, крива!
– Перестаньте пороти гарячку, пане Копі! Нікуди вас крива не вивезе, хіба що до Нижньої Мами. Перекинете фургон на цьому схилі, коней покалічите… Пане Тирулег, пані Вертенно, вас це теж стосується! У нашому віці небезпечно валятися під тюками…
– Діточки!
Око Аглаї Вертенни мало не вилізло з орбіти, спостерігаючи, як унизу неждано-негадано ожилі квестори женуть прудкого пульпідора в бік перехрестя. Погоня нагадувала полювання на лиса, тільки без собак. Лю презирливо дивився на це посміховисько, чхаючи і крутячи лобатою головою.
– Ось вони, наші героїчні діточки, – закопилив губу Конрад. – Хитруни-молодці. Розіграли власну загибель, мало всіх нас до удару не довели, потай вирушили в Чурих, іди та знай навіщо… Тепер вшістьох за одним горбатим пройдисвітом скачуть. Ви побоюєтеся за їхню долю? Я теж: шість на одного може виявитися замало… Для наших відчайдушних діточок…
– Ваша правда, бароне, – кивнув Ернест Рівердейл. Капелюх упав з голови незграбного графа у пилюку під копита, але старий не звернув на це уваги. – Радість зустрічі затуманила мені розум. Чи не здається вам, що молодь чинить… е-е-е… не надто шляхетно? Я маю на увазі: переслідуючи цілим загоном єдину людину, скромного медикуса, до того ж, із тілесними вадами? Кодекс честі…
– Графе, ви янгол! Ця тілесна і моральна вада вкрала коня в нашого товариша, через нього вночі, в клієнтелі, ми ризикували, а вас непокоїть його доля?
– Ми збираємося що-небудь робити?
– Що саме, містрис Форзац? Скакати їм навперейми? Боюся, родичі нас неправильно зрозуміють.
– Мій син усе зрозуміє правильно.
– Ваш син? Кожен квестор здатен упізнати одного з нас – свого родича. В азарті переслідування, на повному скаку… Словом, припускаю, хоча й сумніваюся. Зате я не сумніваюся в іншому: в азарті погоні кожен квестор побачить щонайменше п'ятеро незнайомих людей, кінних і озброєних, у супроводі бійцівського собаки – і вся ця армія мчить на них із пагорба. Я не певен, що мій небіж спершу не розпочне бій, скажімо, з його світлістю, а лише потім, коли буде пізно, впізнає мій голос чи зовнішність…
Барон щиро насолоджувався спокоєм духу і світською бесідою. Квапитися було нікуди. «Справу про зниклих квесторів» закрито, молоді ідеалісти живі-здорові, невідомі лиходії перетворилися надим, на ідіотський жарт юнаків. Тепер залишилося без перешкод забрати Генрієтту Кукіль із чурихських веж – і нехай Тихий Трибунал з'ясовує, якщо знадобиться, зв'язки квесторів з некромантами, нехай вивчає крепундію пана пульпідора, а він, Конрад фон Шмуц, продовжить відпустку на два тижні та запросить вігілу в подорож на води, в Літтерн, де троянди такі свіжі, а вечорами на бульварі грають струнні квартети…
Сонце пускало зграї зайчиків по гладі Тітікурамби, трипала дуля Чуриха погрожувала небесам, пришелепуватою вороною настовбурчилась фортеця в екстериторіальному Майораті, шість квесторів наздоганяли, один пульпідор утікав, а на вершині крейдяного пагорба перебував у відпустці душею і тілом якийсь дворянин, неуважно посміхаючись.
– Давати ми на них кричати, га? Нехай бачити-чути: ми на цей пагорб?
– Кричати? А чому б і ні? Гадаю, якщо хочеться кричати, треба неодмінно це зробити, навіть ризикуючи виставити себе на посміховисько…
Ні, кричати барон не збирався. Найближчим часом він мав намір бути взірцем гідності і діяти з неквапливістю істинного аристократа. Наприклад, повільно спуститися з пагорба, з величною грацією наблизитися до добродіїв лицарів Ранкової Зорі та затримати їх за звинуваченням у організації замаху на самих себе. А також у дрібному хуліганстві з далекосяжними наслідками. Після чого піддати затриманих спершу сімейному суду честі, а згодом…
На жаль, планам Конрада не судилося втілитися в життя.
Доля вже вийняла з-за пазухи дулю завбільшки як Чурих.
* * *
Анрі слухала, розуміючи, що таких збігів не буває.
Досвід мантиси говорив, що збігів не буває взагалі, а особливо – випадкових. Буває лише сліпота, коли ти не в змозі відстежити тонких зв'язків між подіями та фактами, розкиданими хитрункою-долею, плутаючись у них, як щиглик у сильці. Досвід вігіли – чистий практик – переводив розмову у сферу слідства, попереджаючи: гросмейстер Ефраїм міг торкнутися слизької теми з таємною, лише йому відомою метою.
Стареча балакучість?
Чи тонкий натяк на поінформованість у «Справі про зниклих квесторів»?
Грос виявився чудовим оповідачем. Вслід за його словами уява жваво домальовувала картинку: хлопчисько-чарівник мліє від захвату, перебуваючи поруч із видатними людьми сучасності – мудрець-батько, аристократ-герцог, геній-магістр. Його високість щасливий подвійно: він не розуміє нічого з хитромудрих одкровень генія і купається в блаженному нерозумінні, немов в ароматній ванні. Так буває: скарбниця, кордони, політика, альянси-мезальянси, сварлива дружина… І раптом відкриття іншого життя, без скарбниці, кордонів і політики, життя чуже, недоступне й загадкове. Доторкнутися до чуда – вже щастя. Маг Бруно Клофелінг задоволений: тут, у цитаделі, не треба влаштовувати щоденний балаган зі столовертінням і викликом духів. А Хендрик Високосний, магістр свіженького, ще гарячого Ордену Зорі, годинами викладає запаморочливі теорії, після довгої самотності радіючи присутності слухачів, вдячних і чуйних.
Троє в Цитаделі, не рахуючи юнака Ефраїма.
Лицарі Ордену, пустоголові забіяки, вже точно не рахуються.
– Магістр… е-е… Хендрик цілковито поринув у дослідження. Манія особливого роду, якщо завгодно. Іноді я думаю, що це він заразив мене своїм інтересом – таке жагуче захоплення передається навколишнім. У тому всьому крилася смішна трагічність: Хендрик Високосний створював теорію «омфалосів», які лежать в основі особистісного мікрокосму і впливають на багатобарвність зовнішньої оболонки…