Обитель героїв
Шрифт:
Цікаво, а коли править Голуб, усю фортецю наново фарбують білилом?
Праворуч від перехрестя, нагадуючи кладку яєць Зозуля-ка, птаха-велетня, що живиться сфінксами й елефантами, громадилися сірі туші округлих валунів. Примітно, що ніде більше, скільки сягало око, ніяких валунів не спостерігалося. Немов їх сюди навмисно накидали, для краси. За валунами простиралися зорані поля. Сизі димки мирно куріли вдалині над солом'яними дахами села, де господині чекали на чоловіків, готуючи обіди. Конрадові до болю в шлунку схотілося негайно оженитися на якій-небудь хазяєчці й на законних підставах піти обідати до новоявленої баронеси фон Шмуц – після легкого сніданку в клієнтелі вони їхали, не зупиняючись для трапези. Однак честь роду завадила такому б мезальянсу. Та й голод швидко ретирувався, щойно погляд барона сягнув далі, за село, і наткнувся на три лілові пальці, скручені в стилізовану дулю.
Дуля зухвало спрямовувалася в небо.
Знаменитий Чурих, гніздо некромантів.
Всі три вежі здавалися цілісінькими. Хоча поголос і стверджував, що після візиту Просперо Кольрауна одна з них згоряє, валиться чи розсипається на порох щотижня в ніч із четверга на п'ятницю.
Сьогодні був вівторок.
До яєць-валунів наближався Рене Кугут, кваплячи жеребця. Горбатий, у чорному плащі, що картинно розвівався за спиною, втікач нагадував нетопира. Цікаво, куди він зверне? До Майорату чи до Чуриха? Чи поскакає в чисте поле, без дороги?
Обманувши очікування, Рене з трьох варіантів обрав четвертий. Не доїжджаючи до валунів, він звернув на ледь помітну стежинку, яку барон розгледів лише тепер, та й то насилу. Стежинка вела до близького рідколісся, а куди далі, знав лише Вічний Мандрівець, та ще, може, прудкий пульпідор. Не дарма ж він безпомилково знайшов стежку?
За спиною обер-квізитора заскрипіли колеса.
– Х-хух, вибралися! – з полегшенням зітхнув Кош Малой, немов він власноруч тягнув фургон угору.
Але барон не поспішав обертатися до супутників. Між дерев, куди вела стежка, йому привидівся невиразний рух. Невже припущення й розрахунки виявилися настільки точними, що збіглися до хвилини?! Обер-квизитор боявся вірити у випадкову удачу. А раптом там засідка лицарів Вечірньої Зорі? Тоді добродієві Кугуту буде непереливки: стежка перед ліском вигиналася коромислом, кинутим у присохлу траву, обабіч росли кущі всюдисущого дружинника, і горбань не міг бачити, хто рухається йому назустріч.
Гукнути? Попередити?!
Відстань чимала, але почути повинен. Особливо якщо попросити гукнути рудого горланя Коша.
З-за дерев з'явився перший вершник – білий у яблуках кінь, світлий плащ, відкритий шолом виблискує у променях сонця. Серце Конрада, цілковито ігноруючи холоднокровність і повне самовладання, що так цінуються у Всевидющому Приказі, прискорено забилося. Ні, це не чорна гвардія! Вічний Мандрівцю, змилуйся, зглянься…
Барон дивився, затамувавши подих.
Вони виїжджали з лісу вервечкою. Двоє… П'ятеро… Шестеро… Четверо чоловіків і дві жінки. У пані, що замикала кавалькаду, від вітру розвівалися розкішні кучері – рудо-вогненні, знайомого відтінку.
Помилка виключалася.
– Пані та панове! – театральним жестом барон простягнув шуйцю в напрямку вершників, жалкуючи, що його зараз не бачать троє людей: Генрієтта Кукіль, Вільгельм Цимбал і його величність Едвард II. Саме в такому порядку: вігіла, прокуратор і король: серцю ж не накажеш. – Хочу звернути вашу увагу. Отже, перед нами – наші дорогі, любі та непристойно підприємливі родичі! Власними пустоголовими персонами, живі й неушкоджені. Всі шестеро, можете перелічити. Прошу любити й жалувати!
Це був тріумф Конрада фон Шмуца, обер-квізитора першого рангу.
* * *
– Даруйте вже старому, любонько. У наші літа безсоння – ревнива дружина. Потім розповідатимете молодим кавалерам, як трухлявий пеньок Фрося не давав вам повік склепити, терзаючи спогадами…
Ефраїм хрипко, наче ворон, розсміявся, пригубив з кубка.
– Ви наговорюєте на себе, ваше чорнокнижництво! Одна година бесіди з вами, повірте, варта десятка бурхливих ночей кохання! Не одна чарівна містрис посиніє від заздрощів, коли я при ній недбало згадаю: «Одного разу, далеко за північ, мала я честь розмовляти з метром Клофелінгом…»
Анрі стояла спиною до гросмейстера, вивчаючи його гордість – велику колекцію епітафій. Зроблені на замовлення столики з каурельскої вільхи – дерева, на якому, за повір'ям, замість «сережок» ростуть жіночі груди й душі померлих дітей ссуть із них кров з молоком – були суцільно заставлені крихітними надгробками та стелами-меморіалами. Взявши найближчу стелу, вігіла прочитала, напружуючи зір:
Гросмейстер наново наповнив обидва кубки: свій і дами.
Гостро запахло гвоздикою та мускатним горіхом, що присмачували гаряче вино.
– Оригінал, любонько, стоїть у Цирамені, на могилі філософа Зенона Басаврюка, засновника школи «оптимістичного матеріалізму». Це він першим узвичаїв метафізичний термін «sensus», тобто «поняття», і написав аксіоматичну працю «Modus Vivendi sensus». Мені коштувало неабияких зусиль домогтися від упертюха-оптимата дозволу зробити копію надгробка.
– Дозволу?
– А як ви думали? Тут тільки легальні екземпляри! Хіба я ризикнув би тримати вдома неліцензовану копію без відома і згоди покійного епітафізанта?! Ви поганої думки про мене, пані вігіло. До речі, ліворуч від вас епітафія з місця упокоєння кушарського астролога й поета Хумера ан-Байбакі. Справжня перлина колекції! Там дуже точно сказано, що буває браконьєрам на цвинтарях, якщо не дотримуватися прав покійних…
Анрі взяла зазначену плиточку, виточену з яшми:
Простеживши за ходом думки кушарця, відображеної у вірші, Анрі зрозуміла дві речі. Перше: вона ніколи не колекціонуватиме епітафії. Друге: якщо Вічний Мандрівець дозволить благополучно повернутись до Реттії, вона відразу ж відвідає могилку тітоньки Есфірі. Просто так – посидить, принесе скромний букетик айстр, розповість останні плітки…
– Я не запитую вас, любонько, про результати сьогоднішніх дослідів. Просторікувати вночі про роботу, коли ти наодинці з прекрасною жінкою – найгірший моветон! Гадаю, Номочка теж дасть нашому втікачеві-малефіку як слід відпочити, а не замучить на смерть діловими бесідами. Але близнюки доповіли, що робота з відокремленою умброю не показала прихованих вад серцевини…