Чтение онлайн

Ту ж мить, як вітер, з дерева злетіла жахлива істота з величезними крилами. І був то нетопир Нарадарн, якого Байме посадив пильнувати священне дерево. Жінка впала на землю і кинулася до своєї землянки. Але було пізно — смерть уже прийшла в світ в образі нетопира Нарадарна, і прокляття його лягло на всіх нащадків Бір-рок-бурна. І від такого горя заплакало дерево ярран гіркими слізьми. Сльози збігали вниз по стовбуру і застигали, і червоні липучі краплі досі можна побачити на корі дерев ярран.

Ендрю із задоволеним виглядом струсив попіл із сигари.

— Ну, чим не Адам і Єва, га?

Харрі кивнув, визнаючи, що й справді якась подібність є:

— Можливо, іноді в народів у різних куточках планети просто з’являються схожі тлумачення або фантазії. Може, це природжене, записане в підсвідомості. І ми, незважаючи на всю нашу несхожість, рано чи пізно все одно приходимо до однакових відповідей.

— Дасть Бог. — Ендрю, примружившись, вдивлявся в сигарний дим. — Дасть Бог.

Бірґіта прийшла у десять хвилин на десяту, коли Харрі вже допивав другу склянку коли. На ній було звичайне біле бавовняне плаття, руде волосся зібране в симпатичний хвостик.

— Я вже боявся, що ти не прийдеш, — сказав Харрі. Начебто жартома, але ж він справді цього боявся. З того самого моменту, як призначив їй зустріч.

— Правда? — Вона грайливо поглянула на Харрі. Він вирішив, що вечір обіцяє бути приємним.

Вони замовили свинину під карі, курча з кеш’ю по-китайськи й австралійського вина.

— Знаєш, я досі дивуюся, як тебе занесло так далеко від Швеції.

— Не варто. В Австралії живе майже дев’яносто тисяч шведів.

— Невже?

— Велика хвиля була перед Першою світовою, потім молодь потягнулася у вісімдесятих, коли у Швеції почало зростати безробіття.

— А я гадав, що ви, шведи, не встигнете виїхати з дому, як починаєте сумувати за рідною їжею і святами.

— Все правильно, тільки це про норвежців. Так-так! Ті норвежці, з якими я тут зустрічалася, починали нудьгувати за домівкою мало не з перших днів, а через два-три місяці поверталися в Норвегію, до своїх в’язаних светрів!

— Але Інґер була не з таких?

Бірґіта посерйознішала:

— Ні, Інґер була не з таких.

— Чому ж вона залишилася тут, в Австралії?

— Тому ж, що й більшість із нас. Приїздиш погостювати і закохуєшся в країну, погоду, легке життя або якого-небудь хлопця. Хочеться продовжити посвідку на проживання. Скандинавки без зусиль знаходять роботу в барі. А потім розумієш, що це вже твій дім.

— З тобою було приблизно те саме?

— Приблизно так.

Деякий час вони їли мовчки. М’ясо було смачне і добре просмажене.

— А що ти знаєш про нового бой-френда Інґер?

— Ну, одного разу він заглянув до нашого бару. Вони познайомилися в Квінсленді. Думаю, на острові Фрезер. Він скидався на той тип хіпі, який, я гадала, вже зовсім вимер, але виявилось, непогано прижився в Австралії. Довге волосся, квітчастий просторий одяг, сандалі. Неначе тільки-но з пляжу у Вудстоку.

— Пляж? Але у Вудстоку немає моря, він посеред Нью-Джерсі.

— Там же, здається, є озеро, де купаються? Наскільки я пам’ятаю.

Харрі уважно подивився на неї. Бірґіта злегка зсутулилася над тарілкою. Біля перенісся збилися в зграю ластовинки. Харрі подумав, що вона дуже гарна.

— Ти не можеш цього пам’ятати. Ти ще надто молода.

Вона розсміялася:

— А ти що, старий?

— Я? Ну, на кілька днів, може, старший. Є речі, без яких у моїй роботі не обійтися. І десь усередині швидко починаєш почувати себе немічним і старим. Але маю надію, що я ще не втратив здатності відчувати життя і себе в ньому.

— Ах, бідолашний…

Харрі натягнуто посміхнувся:

— Думай що хочеш, але я це сказав не для того, щоб викликати твоє співчуття — хоча, звичайно, було б непогано, — просто так воно і є.

Харрі підкликав офіціанта, що саме проходив повз них, і замовив ще вина.

— Щоразу, коли копирсаєшся у вбивстві, це залишає свій слід. На жаль, копирсатися доводиться не в тих мотивах, про які писала Аґата Крісті, а більше в чужій брудній білизні і просто в лайні. Раніше я здавався собі таким лицарем правосуддя, але з часом все більше почуваю себе сміттярем. Зазвичай убивці — жалюгідні люди, і не так уже важко знайти як мінімум десять причин, чому вони стали такими. У результаті залишається одне-єдине відчуття — роздратування. Через те, що вони хочуть не просто зруйнувати своє життя, але, падаючи, хочуть прихопити ще й інших. Це, звичайно, звучить дещо сентиментально…

— Вибач, не хотіла здаватися цинічною. Я розумію, про що ти говориш, — сказала вона.

Полум’я свічки між ними сахнулося від легкого вітерцю з вулиці.

Бірґіта заговорила про себе і свого друга: як вони чотири роки тому зібрали в Швеції свої речі і з рюкзаками за спиною прибули до Австралії. Як пішки й автобусами добиралися від Сіднея до Кернза, ночуючи в наметах і дешевих готелях для таких от бродяг, іноді підробляючи в цих же готелях позаштатними адміністраторами і кухарями. Як вибралися до Найбільшого Бар’єрного рифу, як пірнали в океан, плавали бік у бік з черепахами і молот-рибами. Як, затамувавши подих, дивилися на стародавню скелю Айрес-рок. Як на заощаджені гроші купили квиток на потяг «Аделаїда — Еліс-Спрінгз», як у Мельбурні побували на концерті групи «Краудед Хаус» і, геть виснажені, опинилися в сіднейському мотелі.

— Дивно, як гарне часом обертається на погане.

— На погане?

Бірґіта зітхнула. Може, подумала, що розповіла цьому настирливому норвежцю занадто багато?

— Не знаю, як пояснити. У дорозі ми, напевно, щось втратили. Те, що раніше приймали як само собою зрозуміле. З часом ми перестали помічати, а потім забули одне одного. Просто попутники. Було добре. Адже і номер на двох знімати дешевше, і в наметі удвох ночувати спокійніше. Він знайшов собі в Нузі багату німкеню; а я поїхала далі, аби зайвий раз не нагадувати про себе. Наплювати на все. Коли він приїхав у Сідней, я сказала, що зустрічаюся з одним американцем, фанатом серфінгу. Не знаю, чи повірив він, може, і зрозумів, що я просто намагаюся поставити в наших стосунках крапку. У тому сіднейському мотелі ми пробували сваритися, але й це не врятувало наших стосунків. Я попросила його поїхати до Швеції і сказала, що приїду слідом.