Чтение онлайн

Валерій ШЕВЧУК

На початку 1878 року, коли політичний світ був зайнятий Сан-Стефансьшш миром [1] , обранням нового папи і можливістю європейської війни, варшавське купецтво та інтелігенція одного з кварталів Краківського Передмістя не з меншим запалом цікавились майбутньою долею галантерейного магазину фірми «Я. Мінцель і С. Вокульський».

В одній з відомих ресторацій, куди вечорами сходились випити й закусити власники магазинів білизни та винних погребів, фабриканти екіпажів та капелюшів, шановані батьки родин, що жили з прибутків на капітал, та нероби-домовласники, так само часто говорилось про озброєння Англії, як і про справи фірми «Я. Мінцель і С. Вокульський». Огорнені густим сигарним димом, схилившись над пляшками з темного скла, мешканці цього кварталу закладалися: одні — виграє чи програє Англія, другі — збанкрутує Вокульський чи ні; одні називали Бісмарка генієм, другі — Вокульського авантурником; одні критикували поведінку Мак-Магона, другі твердили, що Вокульський явно божевільний, коли не щось гірше…

Фабрикант екіпажів пан Деклевський, який наполегливою працею в одному фаху здобув собі поважно громадське становище та маєток, а також радник Венгрович, який уже двадцять років підряд був членом-опікуном одного добродійного товариства, знали Вокульського найдавніше і найзавзятіше пророкували йому банкрутство.

— Саме банкрутством мусить скінчити людина, — казав пан Деклевський, — яка не тримається одного фаху та не вміє шанувати дарів щасливої долі.

А радник Венгрович за кожною такою сентенцією свого приятеля додавав:

— Божевільний! Божевільний!.. Авантурник! Юзьку, а принеси-но ще пива. Котра це воно пляшка?

— Шоста, пане раднику… За одну мить!.. — відповідав Юзек.

— Вже шоста? Як же лине час!.. Божевільний! Божевільний! — бурчав радник Венгрович.

Для відвідувачів ресторації, для її власника та офіціантів причини майбутньої руйнації Вокульського і його галантерейного магазину були так само ясні, як вогник газового ріжка, що освітлював зал. Причини ці полягали в неспокійному характері, в авантурному житті, нарешті, в останньому вчинку цього чоловіка, який, маючи в руках певний шматок хліба і можливість відвідувати таку пристойну ресторацію, добровільно відмовився від неї, покинув магазин на ласку божу, а сам з усіма грішми, що залишились йому від покійної жінки, поїхав на російсько-турецьку війну здобувати капітал.

— А може, й здобуде… Поставки для армії — прибуткова річ, — зауважив торговельний агент Шпрот, який випадково зайшов у ресторацію.

— Нічого він не здобуде, — заперечив пан Деклевський, — а тим часом солідний заклад чорти візьмуть. На поставках для армії багатіють тільки євреї та німці; наші в таких «справах нічого не тямлять.

— А може, Вокульський і тямить?

— Божевільний! Божевільний!.. — пробурчав радник. — Подай-но, Юзьку, пива. Котра це вже?

— Сьома пляшечка, пане раднику… За одну мить.

— Вже сьома?.. Як же лине час, як лине час…

Торговельний агент, який за своєю професією мусив усе знати про купців, переніс свою пляшку і склянку на радників стіл і, влесливо заглядаючи в його сльозливі очі, тихенько спитав:

— Перепрошую, але… Але чому ви називаєте Вокульського божевільним?.. Може, дозволите почастувати вас сигаркою?.. Я трохи знаю Вокульського. Він завжди здавався мені людиною потайною і гордою. Потайність для купця — прекрасна риса, а гордість — вада. Але щоб у нього було щось від божевілля, цього я не помічав.

Радник прийняв сигарку без особливих ознак вдячності.

Його рум’яне обличчя, обросле пучками сивого волосся над чолом, на бороді та на щоках, схоже було на самоцвіт халцедон у срібній оправі.

— Називаю його… — відповів він, поволі обгризаючи й закурюючи сигару, — називаю божевільним, бо знаю його… заждіть-но… п’ятнадцять… сімнадцять… вісімнадцять років… Це було 1860 року… Ми тоді звичайно заходили перекусити до Гапфера. Ви знали Гопфера?..

— Ще б пак…

— Ну, то Вокульський служив тоді у Гопфера офіціантом, і було йому тоді років двадцять з чимось.

— У трактирі вин і делікатесів?

— Еге ж. І як оце тепер Юзек, так він тоді подавав мені пиво та нельсонівські зрази…

— Із тієї галузі перекинувся до галантереї? — спитав агент.

— Не поспішайте, — перебив його радник, — Перекинувся, тільки не до галантереї, а на підготовчі курси, а потім в університет, розумієте?.. Захотілось йому стати вченим!.. Агент похитав головою, удаючи здивування.

— Он яка штука!.. — сказав він. — І чого це йому закортіло?

— Чого? Звичайна річ — знайомства в медичній академії, в школі живопису… Тоді у кожного в голові хтозна-що діялось, а йому не хотілось відставати від інших. Вдень він служив офіціантом та рахівником у буфеті, а вночі вчився…

— Ото вже з нього був робітник!

— Не гірший за інших, — одказав радник, невдоволено махнувши рукою. — Тільки був він, бестія, непривітний з відвідувачами; скажеш йому найневинніше слівце, а він глипає на тебе, мов розбійник… Ну, ми вже з нього кпили, як хотіли, а він найбільше сердився, коли ми його називали «паном лікарем». Одного разу так вилаяв відвідувача, що мало не побились.

— Звичайно, від цього в торгівлі були збитки…

— Зовсім ні! Бо коли по Варшаві розійшлась чутка, що офіціант Гопфера хоче вступити на підготовчі курси, в трактир почали приходити юрби людей. Особливо студентів.

— І він таки вступив на підготовчі курси?

— Вступив і навіть склав екзамени в університет. Але що ви скажете на таке? — вів далі радник, ляснувши агента по коліні. — Замість учитись до кінця, він, навіть року не добувши, залишив університет…

— Що ж він робив потім?

— Отож-бо що?.. — Варив з іншими пиво, яке ми й досі допиваємо, і кінець кінцем опинився десь аж під Іркутськом [2] .

— Он яка штука! — зітхнув торговельний агент.

— Та це ще не все… В 1870 році він повернувся до Варшави з невеликим капіталом. З півроку шукав роботи, далеко обминаючи бакалію, яку й досі ненавидить, і нарешті з протекції свого теперішнього управителя, пана Жецького, втерся в магазин удови Мінцеля, а через рік — дивись — одружився з бабою набагато старшою за нього.