Чтение онлайн

Кажу «нас», бо в магазині було три кандидати на тілесне покарання: я і два племінники старого — Франц і Ян Мінцелі.

Пильності хазяїна та його вправності в орудуванні козячою ніжкою я зазнав уже на третій день після того, як став на роботу в магазин.

Франц одважив якійсь жінці на десять грошей родзинок. Побачивши, що одне зерно впало на прилавок (в ту хвилину старий сидів з заплющеними очима), я непомітно схопив його і з’їв. Виколупуючи кісточку, що застрягла у мене в зубах, я відчув, немов до моєї спини доторкнулись розпеченим залізом.

— Ах ти, шельмо! — гримнув старий Мінцель, і, перш ніж я зміркував, у чому річ, він встиг оперіщити мене нагаєм ще кілька разів.

Я скрутився від болю, але з того часу не насмілився ні крихти взяти в рот у магазині. Мигдаль, родзинки й навіть ріжки набули для мене смаку перцю.

Розправившись зі мною, старий почепив нагая на місце і з найдобродушнішим виглядом почав сіпати за шнурок козака. Дивлячись на його усміхнене обличчя та примружені очі, я не міг повірити, що в цього добродушного діда така важка рука. І тоді я вперше відчув, що отой козак у вітрині здається мені не таким цікавим з середини магазину, як із вулиці.

Наш магазин був колоніально-галантерейно-москательний. Колоніальні товари відпускав покупцям Франц Мінцель, тридцятилітній з чимось молодик з рудою головою і заспаним обличчям. Він найчастіше діставав від дядька нагайки, бо курив люльку, ночами кудись зникав з дому, пізно ставав за прилавок, а головне за те, що недбало важив товар. А менший, Ян Мінцель, що завідував галантерейним відділом і, незважаючи на незграбність, відзначався лагідністю, — також був битий за те, що крав кольоровий папір і писав на ньому до панночок листи.

Тільки Август Кац, який продавав мило, не зазнавав ніяких засобів виховання нагаєм. Цей миршавий чоловічок був надзвичайно пунктуальний. Він раніш за всіх приходив на роботу, краяв мило й важив крохмаль, як автомат. Їв, що давали, в найтемнішому закутку магазину, немов соромився, що йому притаманні людські потреби. О десятій вечора він десь зникав.

В цьому оточенні я прожив вісім років, з яких кожен день був схожий на інші дні, як крапля осіннього дощу на всі інші краплі осіннього дощу. Вставав я о п’ятій годині ранку, вмивався і замітав магазин. О шостій відчиняв вхідні двері й віконниці. В ту ж мить відкілясь із вулиці з’являвся Август Кац, знімав сюртук, одягав фартуха і мовчки ставав поміж бочкою сірого і високим стосом цеглинок жовтого мила. Потім через задні двері вбігав старий Мінцель, бурмотів: «Morgen» [7] , поправляв ковпака, виймав із шухляди книжку, вмощувався в кріслі й кілька разів сіпав за шнурок козака. Вже після нього з’являвся Ян Мінцель, цілував дядька в руку і ставав за свій прилавок, на якому влітку ловив мух, а взимку креслив пальцем або кулаком якісь фігури.

За Францом звичайно доводилось посилати. Входив він заспаний, позіхаючи, байдуже цілував дядька в плече й цілий день чухався в голові, що могло означати або сонливість, або невдоволення. Майже не було ранку, щоб дядько, стежачи за ним, не перекривив його і не спитав:

— Ну… де ти, шельмо, бігаль?

Тим часом на вулиці починався рух, і прохожі все частіше просувалися перед вітриною. То наймичка, то дроворуб, то хлопчик від шевця, то добродій у конфедератці проходили в один та в другий бік, немов фігурки в рухомій панорамі. Серединою вулиці рухались вози, екіпажі, бочки — туди й назад… Возів і людей ставало щораз більше, аж поки на вулиці не утворювався суцільний потік, з якого щохвилини хто-небудь забігав до нас щось купити.

— На три гроші перцю…

— Прошу, фунт кави…

— Дайте рису…

— Півфунта мила…

— На гріш лаврового листу…

Поступово в магазин набивалось повно людей, переважно наймичок та убого одягнених господарок. В такий час Франц Мінцель виглядав найнещаснішим: висував і засував шухляди, пакував товар у торбинки з сірого паперу, лазив по драбинках, знов пакував товар, і все це з жалісною міною людини, якій не дають і позіхнути.

Кінець кінцем у магазині набиралося стільки покупців, що і я, і Ян Мінцель мусили допомагати Францові обслуговувати їх.

А старий весь час писав та давав здачу, хапаючись пальцями за свій білий ковпак, голуба китичка якого звисала йому аж над очі. Часом він шарпав за шнурок козака, а інколи блискавично хапав нагайку і шмагав нею котрого-небудь із своїх племінників. Дуже рідко я міг зрозуміти, за що він їх б’є, бо самі вони неохоче розповідали про причини його запальності.

Десь о восьмій покупців меншало. Тоді в глибині магазину з’являлася гладка наймичка з кошиком булок та чашками (Франц обертався до неї спиною), а за нею — мати нашого хазяїна, сухорлява бабуся в жовтій сукні, в величезному чепці на голові та з кофейником в руках. Поставивши на стіл свою посудину, стара хрипким голосом промовляла:

— Gut Morgen, meine Kinder! Der Kaffee ist schon fertig… [8]

І починала наливати каву в білі фаянсові чашки.

В цей час до неї підходив старий Мінцель і цілував її в руку, кажучи:

— Gut Morgen, meine Mutter! [9]

Після цього він діставав чашку кави і три булки.

Потім підходили Франц Мінцель, Ян Мінцель, Август Кац і після всіх я. Кожен цілував стару в суху руку, помережану синіми жилками, і кожен казав:

— Gut Morgen, Grossmutter! [10]

І одержував належну йому чашку кави і три булки.

Коли ми поспіхом випивали свою каву, наймичка забирала порожнього кошика й брудні чашки, а стара — свого кофейника, і обидві зникали.

За вікном весь час котилися вози і плинув в обидва боки людський потік, з якого щохвилини хтось відривався і заходив у магазин.

— Прошу, крохмалю…

— Дайте мигдалю на десять грошів…

— На гріш локриці…

— Сірого мила…

Десь ополудні покупців коло прилавка з колоніальними товарами меншало, зате все більше ставало їх по правому боці магазину, у Яна. Тут купували тарілки, склянки, утюги, млинки для кави, іграшки, а іноді й великі парасолі волошкового або яскраво-червоного кольору. Покупці — чоловіки й жінки — були добре одягнені, сідали на стільці й наказували подавати собі безліч речей, торгуючись і жадаючи все нових.

Пам’ятаю, що коло лівого прилавка мені найбільше доводилось бігати та пакувати товари, а коло правого мучила думка: чого насправді хоче покупець і чи купить він що-небудь чи ні? Але й тут продавалось чимало товарів, і денний виторг від галантереї був у кілька разів більший, ніж від продажу колоніальних товарів і мила.