Чтение онлайн

Однак йому чогось бракувало. Він хотів ще раз поглянути на панну Ізабеллу. «Иу, побачу її в залі…»

Лакей відчинив двері в зал. Всі голови знов повернулись в його бік, а гомін розмов ущух, як шум одлітаючого птаства. Настала хвилина тиші, коли всі дивились на Вокульського, а він нікого не бачив і тільки гарячковими очима шукав блідо-блакитної сукні. «Тут її нема», — подумав він.

— Ви тільки подивіться, він навіть не помічає вас!.. — насмішкувато прошепотів дідок з сивими бакенбардами. «Вона, мабуть, у другому залі», — казав сам до себе Вокульський.

Він побачив графиню і підійшов до неї.

— Ну що, закінчилась ваша нарада? — спитала графиня. — Правда, яка вона мила людина?.. В її особі ви маєте велику приятельку, не більшу, правда, ніж я. Зараз я вас відрекомендую… Пан Вокульський!., — додала вона, звертаючись до дами в брильянтах.

— Я одразу приступаю до справи, — промовила дама, згорда дивлячись на нього. — Нашим сиріткам потрібно кілька сувоїв полотна…

Графиня трохи почервоніла.

— Лише кілька?.. — перепитав Вокульський і подивився на брильянти гордопишної дами, за які можна було купити кілька сот сувоїв найдорожчого полотна. — Після свят, — додав він, — я матиму честь надіслати вам, графине, полотно…

Він уклонився, немов прощаючись.

— Як, ви вже залишаєте нас? — спитала трохи збентежена графиня.

— Але ж який він нахаба! — промовила дама в брильянтах до своєї приятельки з страусовим пір’ям.

— Дозвольте з вами попрощатися й подякувати за честь, яку ви мені виявили!.. — сказав Вокульський, цілуючи графиню в руку.

— Тільки до побачення, пане Вокульський, правда ж?..

У нас з вами буде ще багато спільних справ.

В другій вітальні панни Ізабелли також не було. Вокульський занепокоївся. «Мушу ж я на неї ще раз глянути, — подумав він. — Хто його знає, чи скоро трапиться ще така нагода…»

— А, он ви де! — гукнув до нього князь. — Я вже знаю, яку змову ви вчинили з паном Ленцьким. Спілка для торгівлі зі Сходом — прекрасна ідея! Ви повинні прийняти до неї й мене. Нам треба познайомитися ближче… — Бачачи, що Вокульський мовчить, він додав: — Я настирливий, пане Вокульський, правда ж?.. Але вам нічого не поможе: ви мусите зблизитися з нами — ви й інші люди вашого кола, — і ми підемо разом. Ваші фірми — ті самі герби, а наші герби — ті самі фірми, які гарантуватимуть сумлінність у провадженні справ…

Вони потиснули один одному руки, і Вокульський щось відповів, але що саме не пам’ятав. Його занепокоєння все зростало — панни Ізабелли ніде не було.

— Може, вона там, далі, — схвильовано прошепотів він, прямуючи в останню вітальню.

По дорозі його перехопив пан Ленцький і заговорив з незвичайною сердечністю:

— Ви вже йдете? Ну, до побачення, дорогий пане Вокульський! Отже, після свят у мене перше засідання, і з божою поміччю почнемо. «Нема її!» — думав Вокульський, прощаючись з паном Томашем.

— А знаєте, — шепотів Ленцький, — ви зробили справжній фурор. Графиня не знає, де дітись від радості, князь тільки про вас і говорить… Та ще той випадок з пані Заславською… Взагалі… чудово!.. Про кращий дебют нічого було й мріяти…

Вокульський стояв уже в дверях. Він ще раз оглянув зал осклілими очима і вийшов з розпачем у серці. «Може, треба б повернутись та попрощатися з нею?..

Адже вона заступала господиню…» — думав він, повільно йдучи вниз сходами.

Почувши шелест сукні на верхній площадці, він здригнувся. «Вона…»

Підвів голову й побачив даму в брильянтах.

Хтось подав йому пальто. Вокульський вийшов на вулицю, заточуючись, мов п’яний. «Що мені з блискучого успіху, коли її там нема?»

— Карету пана Вокульського! — гукнув з ганку швейцар, побожно стискаючи в кулаці три карбованці. Сльозливі очі і трохи захриплий голос свідчили, що цей громадянин навіть на своєму відповідальному посту віддав належне першому дню свят.

— Карету пана Вокульського!.. Карету Вокульського!..

Вокульський, під’їжджай!.. — гукали кучери, що стояли коло ганку.

Серединою Алеї повільно рухались два потоки екіпажів і карет — в бік Бельведера і назад. Хтось з пасажирів помітив Вокульського на тротуарі і вклонився йому.

— Колега, — шепнув Вокульський і почервонів.

Коли під’їхав його екіпаж, він хотів був сісти, але передумав.

— Їдь собі додому, — сказав він кучерові, даючи йому на пиво.

Екіпаж од’їхав до міста, а Вокульський змішався з натовпом і пішов в бік Уяздовського майдану. Він повільно йшов і придивлявся до проїжджаючих. Багатьох з них він знав. Он шкіряник, який достарчає йому свої вироби, їде з грубою, як бочка, жінкою і гарненькою дочкою, яку хотіли за нього сватати. Он син м’ясника, який колись достарчав ковбаси в магазин Гопфера. А он багатий тесля з численною родиною. Вдова спиртозаводчика, також багата й також готова віддати йому свою руку й серце. Он лимар, два продавці з мануфактурного магазину, он чоловічий кравець, муляр, ювелір, пекар, а он і його конкурент — галантерейний купець у звичайному екіпажі.

Більшість із них не бачили Вокульського, декотрі помічали і кланялись йому; були й такі, котрі, побачивши його, не тільки не кланялись, а навіть єхидно усміхались. З-поміж усіх цих купців, промисловців та ремісників, що були однакового з ним становища, а деякі навіть багатші та відоміші в Варшаві, тільки він один був сьогодні на розговінні у графині. Жоден з них, тільки він один!.. «Мені неймовірно щастить, — думав він. — За півроку нажив великі гроші, за кілька років можу мати мільйон…

Навіть раніш… Уже сьогодні мене приймають в аристократичних салонах, а що буде через рік?.. Декотрим із тих панів, з якими я сьогодні зустрічався у графині, як рівний з рівними, сімнадцять років тому я міг би прислуговувати в ресторані і не прислуговував тільки тому, що вони туди не хотіли заходити. З комірчини при магазині — в будуар графині! Он як ти високо скочив!.. Але чи не надто швидко я йду вперед?» — додав він з таємною тривогою в серці.

Він вийшов на широкий Уяздовський майдан, на південній частині якого були влаштовані розваги для простолюду. Уривчасті звуки катеринок, завивання труб та гомін багатотисячного натовпу накотились на Вокульського, немов повідь. Перед ним, як на долоні, постав довгий ряд гойдалок, що підлітали то праворуч, то ліворуч, наче гігантські маятники. За ними другий ряд — численні каруселі з різнокольоровими смугастими верхами. Далі — третій ряд зелених, жовтих та червоних яток, де напривході висіли незграбно намальовані картини, а на верху то з’являлись, то зникали барвисто одягнені клоуни або величезні ляльки. А в центрі майдану стояло два високих стовпи, на які саме в цей час видирались охочі дістати костюм або дешевого годинника.