Лялька
Шрифт:
Навіть солдати, коли одержували добрий хліб, то казали, що він, певно, спечений з борошна Вокульського. Скажу вам більше, — вів далі князь, — Вокульський своєю чесністю звернув на себе увагу високих чиновників і не раз діставав від них спокусливі пропозиції. Наприклад, в січні цього року одне підприємство двічі пропонувало йому двісті тисяч карбованців лише за фірму, але він не погодився…
Граф усміхнувся і сказав:
— Якби у нього було тисяч на двісті більше….
— Якби було, то його б тут сьогодні не було, — відказав князь і, кивнувши графові, одійшов.
— Божевільний старик, — презирливо пробурмотів граф услід князеві.
В третій вітальні, куди увійшов Вокульський з графинею, містився буфет з багатьма великими й маленькими столами, за якими по двоє, по троє і навіть по четверо сиділи гості. Кілька слуг розносили закуски й вина, а порядкувала ними панна Ізабелла, вона, видно, заступала господиню. На ній була блідо-блакитна сукня й великі перли на шиї. Вона була така прекрасна, такий величний був кожен її рух, що Вокульський, глянувши на неї, закам’янів. «Мені про неї нічого навіть мріяти», — розпачливо подумав він.
Одночасно він помітив молодика, який був учора в костьолі, а сьогодні самотньо сидів за маленьким столиком, не зводячи очей з панни Ізабелли. «Звичайно, він її любить!» — подумав Вокульський, і на нього немов війнуло могильним холодом. «Я загинув!» — додав він в думці.
Все. це тривало кілька секунд.
— Ви бачите, пане Вокульський, оту стареньку жінку між епіскопом і генералом? — спитала графиня. — То вдова голови, Заславська, моя найкраща приятелька, вона неодмінно хоче познайомитися з вами. Стара дуже зацікавилась вами, — вела далі графиня, усміхаючись, — у неї немає дітей, тільки дві гарненьких онучки. Можете котру-небудь з них вибрати!.. Поки що придивіться до неї, а як ті панове одійдуть, я вас відрекомендую. А… князь!
— Вітаю вас, — озвався князь до Вокульського. — Ви дозволите, кузино?..
— Прошу, — відповіла графиня. — Ось, панове, вільний столик, я на хвилину залишу вас…
І вона одійшла.
— Сядемо, пане Вокульський, — промовив князь. — Дуже добре, що ми залишились самі, у меле до вас важлива справа. Уявіть собі, ваш проект наробив великого переполоху між нашими фабрикантами мануфактури. Я, здається, правильно сказав — фабрикантами мануфактури?..
Вони вважають, що ви хочете занапастити нашу промисловість… Ваша конкуренція для них справді така небезпечна?..
— Я маю три або й чотири мільйони кредиту у московських фабрикантів, — відповів Вокульський, — але ще не знаю, як у нас підуть їхні товари…
— Страшна… страшна цифра… — прошепотів князь. — Вам не здається, що вона справді небезпечна для наших фабрикантів?
— Та ні! Вона означає лише невелике зменшення їх колосальних прибутків, що мене, зрештою, не обходить.
Я турбуюся тільки про власний прибуток та про те, щоб здешевити товари для покупців. А наші товари таки будуть дешевші.
— Але чи обміркували ви це питання з погляду громадянського обов’язку?.. — сказав князь, стискаючи йому руку. — Нам уже так мало залишилося втрачати…
— Мені здається, що паш громадянський обов’язок у тому й полягає, щоб дати покупцям дешевий товар та знищити монополію фабрикантів, які тільки й мають з нами спільного, що експлуатують наших споживачів та робітників…
— Ви так гадаєте?.. Я про це не подумав. Зрештою, мене обходять не фабриканти, а вітчизна, наша вітчизна, нещасна вітчизна…
— Чим можу панам служити? — раптом озвалась, підійшовши до них, панна Ізабелла.
Князь і Вокульський устали.
— Яка ж ти сьогодні гарна, кузинко! — сказав князь, стискаючи їй руку. — Їй-богу, шкодую, що я не мій син…
А може, воно й краще!.. Бо якби ти мною знехтувала, — а воно так, напевне, й сталося б, — я був би дуже нещасний… Ах, пробач!.. — нагадався раптом князь. — Дозволь, кузинко, рекомендувати тобі пана Вокульського. Мужня людина і мужній громадянин… цього тобі, мабуть, досить?
— Я вже мала приємність, — тихо сказала панна Ізабелла, відповідаючи на поклін.
Вокульський глянув їй у вічі й помітив такий переляк, такий сум, що душу його знову пойняв розпач. «Чого я сюди прийшов?» — подумав він.
Вокульський подивився в бік вікна і знов побачив молодика, який непорушно сидів над тарілкою, прикривши рукою очі. «Ах, чого я, нещасний, сюди прийшов?..» — думав Вокульський, відчуваючи такий біль, немов серце йому виривали кліщами.
— Може, ви покуштуєте хоч вина? — питала панна Ізабелла, здивовано глянувши на нього.
— Що тільки накажете, — відповів він машинально.
— Нам треба ближче познайомитись, пане Вокульський, — промовив князь. — Вам слід ближче стати до нашого кола, бо в ньому, вірте мені, є розумні голови і шляхетні серця, але бракує ініціативи…
— Я скоробагатько і не маю титулу, — відповів Вокульський, аби що-небудь сказати.
— Навпаки, титулів у вас… перший — працьовитість, другий — чесність, третій — здібність, четвертий — енергійність… Дайте нам усі ці титули для відродження вітчизни, і ми приймемо вас… як брата.
До них підійшла графиня.
— Ви дозволите, князю?.. — сказала вона. — Пане Вокульський…
Вона подала йому руку, і вони пішли до вдови.
— Оце пан Станіслав Вокульський, — звернулася графиня до старої жінки в темній сукні з коштовним мереживом.
— Сідай, будь ласка, — промовила Заславська, показуючи на стілець поруч. — Тебе звуть Станіславом, так? А з яких ти Вокульських?..
— З тих… нікому невідомих, — відповів він, — а найбільш, мабуть, вам, пані.
— А не служив, бува, твій батько в війську?