Чтение онлайн

— Бо знаєш, кажуть ще, ніби ти женишся на панні Ленцькій… — тихо сказав я.

— А якби й так? Ну, та й що? (Знов-таки він має рацію! Що ж, йому не вільно женитися, на кому він захоче, хоч би й на пані Ставській?

Як я цього не зміркував і даремно вчинив тому Шпротові скандал?)

Того вечора мені довелося знов піти не так на пиво, як для того, щоб помиритись з даремно ображеним Шпротом, отже, я й тепер не бував у пані Ставської й не остеріг її, щоб не сідала коло вікна.

Таким чином не без прикрості я дізнався, що купці все гірше ставляться до Вокульського, що магазин наш буде проданий і що Стах жениться на панні Ленцькій. Я кажу «жениться», бо коли б було якось інакше, то він не висловився б так впевнено навіть передо мною.

Тепер я вже точно знаю, за ким він сумував в Болгарії, для кого зубами й пазурами здобував багатство… Що ж, на все воля божа!..

Але ж подивіться тільки, як я відхиляюся від суті справи. Тепер уже я візьмуся як слід до лихих пригод пані Ставської і розкажу про них так швидко, що й незчуєтесь.

Одного вечора, після восьмої, я пішов до моїх дам. Пані Ставська, як звичайно, в другій кімнаті займалася з своїми ученицями, а папі Місевичова з Гелюнею, як звичайно, знову сиділи коло вікна. Не розумію, що вони могли бачити в темряві, але що їх усі бачили — це безумовно.

Я навіть готовий заприсягти, що пані баронеса в одному з своїх неосвітлених вікон сидить з біноклем і стежить за тим, що робиться иа другому поверсі, бо штори, як звичайно, спущені не були?

Сховавшись за фіранку, щоб та потвора хоч мене не побачила, я без зайвих церемоній питаю пані Місевичову:

— Перепрошаю пані, але скажіть, будь ласка, чого ви весь час сидите в вікнах?.. Якось воно недобре…

— Я протягів не боюсь, — відповіла шановна дама, — а сидіти коло вікна для мене велика приємність. Бо уявіть собі, що Гелюня спостерегла. Часом вікна бувають освітлені в такому порядку, що утворюють якусь букву. Гелюню, — звернулась вона до внучки, — а подивись-но, чи нема там якоїсь буковки?

— Є, бабусю, аж дві: Н і Т.

— Справді, — підтвердила стара дама. — Он Н, а он Т.

От подивіться самі.

Я подивився. Справді, навпроти нас світилося двоє вікон на четвертому поверсі, троє на третьому і двоє на другому таким чином, що створювали букву:

А в задньому флігелі п’ятеро вікон на четвертому поверсі й по одному на третьому, другому й першому створювали букву:

— Через ці вікна, пане Жецький, — говорила далі бабуся, — Гелюня зацікавилась абеткою, і хоч це трапляється не часто, але вона дуже рада, коли з освітлених вікон їй вдається скласти яку-небудь букву. Через те ми навіть не опускаємо вечорами штор.

Я тільки здвигнув плечима, бо як же його заборонити дівчинці виглядати в вікно, коли це для неї така приємна розвага!

— Як же нам не дивитися в вікно, — зітхнула пані Місевичова, — коли у нас це єдина приємність. Хіба ми десь буваємо? Хіба когось бачимо? З того часу, як Людвік виїхав, ми ні з ким не зустрічаємось. Для одних ми надто бідні, для других підозрілі…

Вона втерла хустинкою очі й говорила далі:

— Людвічок погано зробив, що виїхав. Бо коли б його навіть посадили в тюрму, то однак потім виявилось би, що він не винен, і його випустили б. І ми знову були б вкупі. А тепер він бог його знає де, а Гелена… От ви кажете, щоб не виглядати!.. А вона, нещасна, весь час дожидає, прислухається та придивляється, чи не повертається Людвік, чи не несуть від нього хоч листа? Як тільки хто-небудь пройде швидше по подвір’ї, вона одразу до вікна — чи не листоноша, бува! А якщо листоноша справді заходить коли-небудь до нас (ми, пане Жецький, дуже рідко одержуємо листи), то ви б побачили, що діється з Геленою!.. Міниться, блідне, тремтить.

Я не смів розкрити рота, а стара, перепочивши, правила далі:

— Я й сама люблю сидіти коло вікна, особливо в погожий день, коли небо чисте; в такі дні в моїй пам’яті, мов живий, постає мій небіжчик чоловік…

— Так, — тихо сказав я, — вам його нагадує небо, де він зараз перебуває…

— Не в тому річ, пане Жецький, — перебила вона. — Що він на небі, це я знаю, бо де ще міг би бути такий спокійний чоловік? Але коли я дивлюсь на небо й на стіни цього дому, мені одразу спадає на думку щасливий день нашого вінчання. Покійний Клемент був одягнений в блакитний фрак і жовті нанкові панталони, точнісінько такого кольору, як оцей наш дім… Ах, пане Жецький, — пустила сльозу стара, — повірте, що нам, нещасним, вікно замінює часто і театр, і концерт, і знайомих. Бо на що ж нам більше дивитись?

Не можу описати, як мені стало сумно, коли з такого дріб’язкового приводу я почув цілу драму… Раптом в другій кімнаті почувся шелест. Учениці пані Ставської скінчили навчання і збиралися додому, а їх чарівна вчителька ощасливила мене своєю появою.

Вітаючись, я помітив, що руки її холодні, а на божественному личку — вираз утоми і смутку. Побачивши мене, вона все ж таки всміхнулась. (Дорогий ангел! Вона немов догадалась, що її ніжна усмішка на цілий тиждень розжене темряву мого життя).

— Мама казала вам, на яку честь здобулися ми сьогодні? — спитала пані Ставська.

— Ага, справді, я й забула… — озвалась пані Місевичова.

Тим часом дві учениці, зробивши реверанси, пішли до дому, а ми залишилися ніби в сімейному колі.

— Уявіть собі, — казала пані Ставська, — сьогодні до нас з візитом завітала баронеса… Спочатку я аж злякалась, бо зовнішність у неї, нещасної, не дуже приємна — бліда, завжди в чорному вбранні, і погляд у неї якийсь такий… Але вона одразу роззброїла мене тим, що, побачивши Гелюню, впала перед нею навколішки й почала приказувати: «Така була й моя нещасна дівчинка, але тепер її немає!..»

Почувши це, я аж похолов. Але щоб не турбувати (може, й даремно) пані Ставську, я не сказав їй про свої передчуття. Запитав тільки:

— Що ж їй від вас потрібно?

— Вона хоче, щоб я допомогла їй упорядкувати білизну, сукні, мережива, словом, весь гардероб. Вона сподівається, що до неї незабаром повернеться чоловік, і хоче дещо підновити, а дещо прикупити. Але вона каже, що не має смаку, тому просить мене допомагати їй і обіцяє платити по два карбованці на день за три години роботи.