Чтение онлайн

Та вже зараз почну, нехай тільки все як слід пригадаю.

Стах у вересні був на селі у пані Заславської. Чого він гуди їздив і що там робив — ніяк не можу збагнути. Але з кількох листів, які я одержав від нього звідти, видно, що йому там не дуже таланило. Невідомо, який дідько приніс туди панну Ізабеллу?.. Хоч він уже, здається, нею не цікавиться. І не я буду, коли не посватаю його з Геленою Ставською. Посватаю, доведу їх до вінця, простежу, аби заприсягнув, як належить, а тоді… Може, кулю собі в лоб пущу, хіба я знаю?.. (Старий дурню!.. Де тобі мріяти про такого ангела?..

Зрештою, я про неї зовсім і не думаю, особливо з того часу, як упевнився, що вона любить Вокульського. То й нехай любить, аби тільки вони обоє були щасливі! А я?..

Гей, Каце, мій давній друже! Невже я менш відважний за тебе?..)

В листопаді, саме того дня, коли на вулиці Спільній завалився будинок, Стах повернувся з Москви. І знов не знаю, що він там робив, знаю тільки, що заробив він гам щось сімдесят тисяч карбованців… Таких прибутків я не можу збагнути, але готовий заприсягти, що діло, в якому Стах брав участь, напевне було чесне.

Через кілька днів після того, як він повернувся, приходить до мене один солідний купець і каже:

— Дорогий пане Жецький, я не маю звички втручатися в чужі справи, але остережіть ви пана Вокульського (тільки не від мого імені, а від свого), що той його спільник Сузін великий пройдисвіт і напевне незабаром збанкрутує… Остережіть його, будь ласка, бо шкода ж людини… Вокульський вартий співчуття, хоч і став на хибну стежку…

— Що ви називаєте хибною стежкою? — спитав я.

— Ну, аякже, пане Жецький, — відповідає він, — чоловік, який їздить у Париж та закуповує пароплави в час незгоди з Англією і таке інше, навряд чи доброчесний громадянин.

— Шановний пане, — кажу я йому, — а чим же купівля пароплавів відрізняється від купівлі хмелю? Хіба вищим заробітком?

— Ну, пане Жецький, — каже знову той купець, — не будемо говорити про ці речі. Якби це зробив хтось інший, мені було б байдуже, але Вокульський!.. Ми ж обидва знаємо його минуле, а я, можливо, краще за вас, бо покійний Гопфер не раз оформляв у мене через нього замовлення.

— Ви що, — кажу я тому купцеві, — підозріваєте в чомусь Вокульського?

— Ні, пане Жецький, — каже він знову, — я тільки повторюю те, про що говорить ціле місто. Я зовсім не думаю судити Вокульського, особливо перед вами, його другом (ви правильно робите, що дружите з ним, ви ж його пам’ятаєте ще з тих часів, коли він був не таким, як зараз), але… Погодьтеся, пане Жецький, що цей чоловік шкодить нашій промисловості… Я не казатиму нічого про його патріотизм, пане Жецький, але… скажу вам одверто і буду з вами щирий, — ті московські ситчики… Ви розумієте?

Я розлютився. Хоч я й екс-поручник угорської піхоти, але ніяк не збагну, чим німецькі ситці кращі за московські? Та з моїм купцем не можна було зговорити. Він, чортяка, так зводив брови, так низав плечима, так розводив руками, що я кінець кінцем подумав — він великий патріот, а я нікчема, хоч у той час, як він напихав кишені карбованцями та імперіалами, у мене над головою пролетіло кілька сот куль…

Звичайно, що я розказав про це Стахові, а він вислухав і сказав:

— Заспокойся, дорогий друже. Ці самі люди, котрі остерігають мене, що Сузін пройдисвіт, місяць тому писали до Сузіна, що я банкрут, шахрай, колишній повстанець.

Після розмови з тим шановним купцем, прізвища якого я навіть не хочу назвати, після читання багатьох анонімних листів я вирішив записувати все, що добрі люди думають про Вокульського.

Ось перша порція таких думок: Стах кепський патріот, бо він своїм дешевим ситцем трохи зіпсував справа лодзінським фабрикантам. Bene!.. [125] Побачимо, що буде далі.

В жовтні, приблизно в той час, як Матейко скінчив малювати свою «Грюнвальдську битву» (це велика і прекрасна картина, але не варто показувати її-солдатам, які побували на війні), прибігає до нас у магазин Марушевич, отой приятель баронеси Кшешовської. Дивлюсь — вельможа на всю губу! На животі, власне, на тому місці, де в людей буває живіт, теліпається золотий ланцюжок на півпальця завтовшки, а завдовжки такий — хоч собаку на ньому води. В галстуку брильянтова шпилька, на руках нові рукавички, на ногах нові черевики, а на всій постаті (та й мізерна ж та постать, не дай господи!) новий костюм. А морда така, ніби жодної нитки з усього цього вбору не взято набір, а заплачено готівкою. (Клейн, який живе в одному з ним домі, розказав мені, що Марушевич грає в карги і що від певного часу йому щастить.)

І от вбігає цей жевжик у магазин в капелюші на голові, з ебеновою паличкою в руці і, неспокійно глипнувши сюди-туди (очі в нього завжди чогось бігають), питає;

— Пан Вокульський у магазині?.. Ага, пан Жецький!.. Дозвольте на одне слівце…

Ми пішли за шафи.

— Я прийшов до вас із чудовою новиною, — каже він, міцно стискаючи мені руку. — Можете продати будинок, отой, що купили у Ленцького… Його купить баронеса Кшешовська. Вона вже одсудила у чоловіка свої капітали, і якщо добре поторгуєтесь, то дасть дев’яносто тисяч карбованців, а може, дещо й відступного…

Він, мабуть, помітив по моєму обличчю, як це мені приємно (бо та купівля мені ніколи не подобалась), потиснув мені руку ще міцніше, наскільки такий здохляк може зробити що-небудь міцно, і, солодко усміхаючись (нудить мене від його солодкої усмішки), почав шепотіти:

— Можу зробити вам послугу… важливу послугу. Пані баронеса дуже зважає на мою думку… і якщо я…

Тут він кашлянув.

— Зрозуміло, — відповів я, догадуючись, чого йому треба. — Пан Вокульський напевне не скупуватиме й добре заплатить за посередництво.

— Та що ви! — крикнув він. — 3 якої речі! Тим більше, що з офіційною пропозицією до вас прийде адвокат баронеси. Йдеться тут не про мене. Мені вистачає власних коштів… Але я знаю одну бідну сім’ю, якій ви, з моєї рекомендації, може, щось там приділите…

— Пробачте, — перебив я його, — нам зручніше вручити певну суму вам, якщо, звичайно; купівля-продаж відбудеться.

— О, відбудеться, можу поручитись честю! — запевнив пан Марушевич.

Але тому, що я не дав йому ніякої гарантії на суму за посередництво, він ще трохи покрутився по магазину і, посвистуючи, вийшов.

Надвечір я повідомив про це Стаха, але він промовчав, що мене навіть збентежило. Тоді я другого дня побіг до. нашого адвоката (він також і адвокат князя) і розказав йому про пропозицію Марушевича.

— Дає дев’яносто тисяч карбованців? — здивувався адвокат (він знаменита людина). — Але ж, дорогий пане Жецький, тепер житлові будинки дорожчають, через те майбутнього року їх мають збудувати ще з двісті. В таких умовах, дорогий пане Жецький, якщо ми продамо будинок за сто тисяч, то ще й зробимо покупцеві велику ласку.