Голубий пакет

Ілюстрації П. ПІНКІСЕВИЧА

Скляні двері та обоє вікон перукарні були розчинені навстіж, і все-таки у невеликому квадратному залі стояла задуха, повітря було насичене густим солодкуватим запахом пудри, мила й одеколону.

Крім п'яти клієнтів і п'яти спітнілих майстрів, що старанно їх обробляли, тут нудилося ще кілька чоловік, які чекали своєї черги. Переважно це були місцеві жителі. Чекали вони давно, бо окупантів — офіцерів і солдатів гітлерівської армії — обслуговували позачергово. Про це попереджало оголошення при вході.

На стінах були поналіплювані й інші засиджені мухами оголошення німецькою та російською мовами. У кожному з них виділялося набране крупним шрифтом слово: «Ферботен!» («Заборонено!»). Це були численні накази коменданта, поліції та міської управи.

Серед майстрів вирізнявся якоюсь особливою хвацькістю, своїми спритними руками й охайною роботою один юнак з копицею рудого волосся на голові та сірими лукавими очима, який припадав на ліву ногу. Всі старалися потрапити до нього, бо він брив і стриг удвічі швидше і значно краще, ніж його товариші.

Це був відомий у Горєлові перукар Степан Заболотний. Життя Степана почалося і проходило в цьому невеликому старовинному місті. Батько в нього рано помер, а мати була тяжко хвора. Обставини склалися так, що вже п'ятнадцятирічним хлопчаком довелося йому стати учнем у перукарні.

Щоправда, раніше Степан мріяв бути геологом, його вабили широкі простори, тайга, гори, неходжені стежки. Хотілося пожити просто неба. Він марив експедиціями, відкриттями. Всією душею любив, природу, поривався до неї, та мрії довелося відкласти до слушного часу. А поки що — сумлінний і старанний — він став вправним майстром у перукарні, і його швидко оцінили в місті. Степанові не давали спокою артисти місцевого драматичного театру, його намагався переманити до себе директор обласного будинку відпочинку для керівних працівників.

Можливо, що Степан і змінив би свою професію на студентську аудиторію, та на заваді стала війна з біло-фіннами: комсомолець Заболотний вернувся з госпіталю додому з понівеченою і вкороченою лівою ногою.

Незабаром шосейними дорогами та курними шляхами рідної землі полізли на схід гітлерівські полчища. Тихий Горєлов був оглушений гуркотом артилерійської канонади, гулом бомбових ударів, оточений лиховісним вогняним сяйвом палаючих сіл.

… Зараз Степан добросовісно возився над убогою шевелюрою гітлерівського інтенданта, свого постійного клієнта.

Інші клієнти з нудьгуючими обличчями сиділи за круглими столиками, мляво перебираючи німецькі газети і яскраво розмальовані ілюстровані журнали.

Непомітно зиркнувши на годинник, Степан заходився масирувати чималу вже лисину інтенданта. Він дбайливо розчесав його рідкі безбарвні пасма, виклав їх зліва направо і, відступивши вбік, помилувався з власної роботи.

— Гут, — сказав інтендант, розглядаючи себе в дзеркало, і додав: — Зер гут…

— Будь ласка, — заучено відказав Степан і спритним рухом зняв простирадло з клієнта.

Інтендант підвівся, застебнув комір мундира, дістав з бумажника новеньку кредитку, що хрустіла в руках, і поклав її в трохи відкриту шухляду.

— Ауфвідерзеен, — попрощався він.

— Бувайте, — вклонився Степан.

На вільне місце хотів було сісти перекладач міської управи, але Заболотний розвів руками:

— Не можу… Вибачайте… Обід…

Він скинув халат, поскладав інструменти і, сказавши щось на вухо своєму колезі, пішов з перукарні.

Над Горєловим стояв жаркий червневий день.

Неквапливою ходою, шкутильгаючи, Степан простував тротуаром, обминаючи вибоїни і зелені плями лободи, що проросла між плитами. В руках він ніс закурений, уже не новий примус.

На Степанові була коричньова сатинова косоворотка і темно-сині штани з грубої шерсті. Давно прасовані, вони пузирились на колінах.

Кульгавість надавала Степанові деякої поважності й статечності.

Він не кваплячись крокував Калінінською вулицею, вітаючись із своїми знайомими, переважно клієнтами, і насвистуючи собі щось під ніс.

А як йому хотілося зараз мчати стрімголов!

Калінінська вулиця, понівечена боями сорок першого року, з розбитою бруківкою, напівзруйнованими і спаленими будинками, вивела його на головний у місті майдан. Тепер тут розмістилися установи окупантів: гестапо, військова комендатура, поліція, міська управа.

Перейшовши курний, покраяний глибокими коліями і місцями порослий бур'янами майдан, Заболотний вийшов на Поштову вулицю і, проминувши квартал, звернув на Базарну.

Коло довгого будинку з червоної цегли Степан зупинився. Між тьмяними вікнами, позамазуваними вапном, висіла вивіска з дахового заліза у дерев'яній рамці:

Під нею були відчинені низькі почорнілі двері, що вели в підвальне приміщення будинку. Степан пригнувся і переступив через поріг. Він чудово знав, що вниз ведуть одинадцять крутих, вичовганих від часу кам'яних східців. Але Степан квапився. Він досяг сьомого, а через решту перемахнув і ледве встояв на ногах.

— Ти що? З глузду з'їхав? — почувся низький хрипкуватий голос кочегара лазні, який стояв біля верстака.