“Галатея”
Шрифт:
І знову загримів зал. Тільки чому ж майже зовсім не чути вигуків схвалення, а лише лайка, і чому манекенщиці в першому ряду аж кулаками вимахують?
Бідолашний Винахіднику, ти не розумієш — чому? Та дуже просто: діамант цінується не так за його красу, як за унікальність! А ти намірювався щедрою рукою розсипати діаманти по вулиці: бери кожний, хто хоче? То ж як, на твою думку, має реагувати двадцятилітня красуня, якщо твоя машина може зробити привабливою навіть стару відьму?!
Вже й задзеленчав дзвоник “кібернетичного кравця”; вже з кабіни вийшла Винахідникова дружина в такій бездоганній і такій красивій сукні, що ніхто навіть не сказав би, що це — з паперу. А гармидер у залі не вщухав ані на мить. Перукарі й кравці, кінозірки й манекенщиці, косметички і просто дівиці невизначеного фаху аж захлиналися з люті, ладні розтерзати жалюгідного Винахідника. Та ось одна з них — найгорластіша і найнахабніша — вискочила на естраду, здерла паперову сукню з переляканої Винахідникової дружини, плюнула йому межи очі:
— То ти замірився на моє щастя, злодюго!.. Я не їм, не п’ю, аби вдягнутися краще за інших, аби бути красивішою за інших… А ти за десять центів обіцяєш зробити красивою кожну?!. Ти — гангстер! Ти — комуніст!.. Тебе слід лінчувати!.. А твоїй машині — ось! ось! ось!
Вона в нестямі кинулась до машини, била її ногами, видирала важелі, крушила й товкмачила, їй на допомогу ринули розмальовані дівиці, горласті здоровані, захекані товстуни. За кілька хвилин від машини лишилися тільки жалюгідні уламки.
І коли все скінчилось і в залі вже не було нікого, до майже непритомного Винахідника підійшов полісмен і сказав:
— Містер, я змушений вас заарештувати по обвинуваченню в крадіжці.
— В крадіжці?! — закліпав очима Винахідник. — Не розумію…
— Профспілка перукарів, Ліга косметологів та адвокат кравців звинувачують вас у привласненні і використанні у вашій машині фірмених зразків та моделей на загальну суму сто тисяч доларів.
Винахідник поточивсь і схопився за голову.
< image l:href="#"/>Продана душа
— Зачекайте!.. Хвилиночку!
Од несподіванки Боб Керроун здригнувся, втратив рівновагу і, керований непогамовним інстинктом самозбереження, стрибнув з поручнів мосту не туди, куди намірявся, — не в каламутну пітьму, що нависала над Іст-Рівером, а на яскраво освітлений зачовганий тротуар. Лютий на себе за свою слабодухість — і на того, хто перешкодив йому здійснити свій намір, — він засунув кулаки в подерті кишені штанів і погрозливо процідив:
— Ну?!
— Облиш, хлопче!.. — його несподіваний рятівник, рожевощокий товстунець невизначених літ, був у доброму гуморі. — Вкоротити собі віку ніколи не пізно. Тим паче, що вода сьогодні холодна.
— А завтра — потеплішає?.. — роздратовано спитав Боб. — Намилити б тобі шию, щоб не втручався в чужі справи!
— Можливо, й потеплішає… — загадково сказав товстунець, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. — А щоб зігрітися ще сьогодні — ходімо до салунчику та хильнемо по чарчині… Ну, то як?
— Гаразд, — погодився Боб, м’якшаючи. — Тільки знай, що в мене три доби й ріски в роті не було.
— Не було й ріски — з’їси три миски! — реготав товстунець і тицьнув пальцем у запалий живіт Боба. — Інженер?
— Самогубець-невдаха.
— А перед тим?
— Збирач недокурків та шукач недоїдків.
— О, та тобі ще зарано стрибати в Іст-Рівер! В тебе ж іще збереглося почуття гумору!
— Заощаджував на скрутний час.
Отак розпатякуючи, вони йшли довжелезним Бруклінським мостом, і з кожним кроком у Боба Керроуна світлішало на душі й легшало на серці. Справді, навіщо поспішати на той світ? Скрутно, сутужно, неймовірно тяжко, та все ж — живеш. Дихаєш. Мислиш. Мрієш. Сподіваєшся… А там — нічого. Одна хвилина огидливої агонії, коли все єство одчайдушно чіплятиметься за згасаючу свідомість, а потім безмежне Ніщо… Та хай йому біс!
А коли Боб ум’яв здоровенний біфштекс та вихилив дві чарчини віскі — світ взагалі засяяв усіма барвами веселки.
— Ти — хороший хлопець, Джо! — реготав він, ляскаючи по черевцю свого рятівника. — Хороший!
— Не хороший, а чу-дес-ний!.. — товстунець теж реготав і наливав ще. — Стривай, якої ти заспіваєш, коли я тебе ще й на роботу влаштую!.. Адже ти інженер, кажеш?
— Інженер, асенізатор, перекладач, радист, токар, перукар, вчитель, сапер… Мало?.. А ще можу…
— О, о, о!.. Досить! Цілком досить! Саме те, що потрібно!.. Я тебе, дорогенький мій, кілька місяців шукаю!.. Тільки…
— Ой Джо, не вимовляй оте “тільки”!.. Ну, що — “тільки”?.. Впораюся з якою завгодно роботою!.. Ти знаєш, хто я? Боб Керроун?.. Та ні, зовсім ні! Це мене тут так перехрестили… Бо-рис Ко-ро-він!.. Зрозумів?.. Росіянин!.. Боїшся росіян?.. Росіяни все можуть!.. Кажи — боїшся?
— Любенький мій, дорогенький мій! Не боюсь, а — люблю! Хай хоч і до ФБР потягнуть — люблю!.. Так вип’ємо ж за Росію!
— За Росію?.. — Борис Коровін насупився, пхикнув. — Ні!.. Вип’ємо за росіян!.. Хай живуть так звані “переміщені особи”!
— Хай живуть! — охоче підхопив товстунець. — Та ще хай до-обре живуть!.. Будьмо!
Мабуть, саме ця чарка була зайвою, бо що відбувалося далі — Борис не запам’ятав.
Наступного ранку він прокинувся на топ-чані в зовсім незнайомій квартирі. Довго й тупо пригадував події минулого вечора. В голові гуло, шлунок вивертало, на душі було важко й огидно.
— Ну, прочухався? — товстунець моргнув йому, посміхнувся. — Добряче врізали ми з тобою вчора!.. Вмивайся та похмелимось, а то душа палає!
Борис підвівся на топчані, пошукав очима, його лахміття ніде не було.
— Свій фрак шукаєш?.. Гай-гай, нема… Вкрали! — товстунець підійшов до шафи, подлубався там, шпурнув на топчан купу одягу. — Бери!.. Собі купував, та бач — черевце виросло.
— Дякую… — Борис був зовсім збентежений. Ну, хай учора товстунець Джо нагодував і напоїв його з філантропічних міркувань. Але одяг… Тут пахне десятками доларів, а якщо судити з обстановки кімнати, Джо аж ніяк не мільйонер… Ні, тут щось не те!