“Галатея”
Шрифт:
Тоді я був такий, як він. Я був його точною копією. І лишився б таким досі, якби не фонд Інформаційного центру.
Понад три мільярди назв творів з усіх жанрів літератури й мистецтва були в тому фонді. Але спочатку я цікавився тільки наукою і мене повсякчас дратувало, що людство планети Тао витратило квадрильйони біт інформації, марно прагнучи розтовкмачити одне одному, що таке любов і зненависть, добро і зло. А потім я вирішив розв’язати ці питання для самого себе — сухо й логічно, аби на тій планеті, до якої причалить наш астероїд, закладене таотянами нове суспільство не повторило б помилок своїх попередників.
Я почав з найдревніших пам’ятників таотянської культури. Стереокопії первісних скульптур і наскельних написів… Міфи й релігійні перекази древніх… Примітивний живопис… Незграбна монументальність архітектури…
Це все було дуже наївне й убоге, але — дивна річ! — я поступово почав відчувати, що за примітивністю форми криється глибокий зміст; що вже й тоді людська думка в муках шукала свого самовисловлення, — і не в ім’я егоїстичного самозвеличення, а заради якоїсь ще неусвідомленої вищої ролі людини.
А потім — музика… Мабуть, вона й була найхарактернішою для того періоду, коли людина вже відчула гостру потребу заявити про своє покликання, але ще не знаходила необхідних слів. І саме музика, музика древніх таотян, примусила мене, Круза, вперше стати на позицію іншої людини, зрозуміти щось таке, що виходило за межі моїх уявлень і переконань.
Я слухав скорботні, урочисті фуги, і мене проймав отой настрій невимовного розпачу бунтівного створення, яке вже усвідомило свій розум, але все ще боїться вигаданого самим собою бога; я любив і ненавидів, бо здатний і на самопожертву і на вбивство; я відчував себе водночас і велетнем, і хробаком; німим паралітиком, який знає чудесне всерятівне слово… і неспроможний сказати його…
А втім, не буду розповідати далі. За ці дві доби ваш “Сіріус” передав мені всю інформацію, записану на його барабанах пам’яті. Людство Землі пройшло майже весь той шлях, що й таотяни, отож нічого нового ви не дізнаєтесь.
Словом, збігали секунда по секунді, наш астероїд рухався в міжзоряному просторі, в абсолютній темряві й порожнечі, все довкола видавалось одвічним і незмінним… І тільки я, Крузів психодвійник, змінювався все дужче й дужче.
Я вже дізнався, що таке сподівання і зневіра, гіркота й піднесеність. Мене хвилювала доля вигаданих героїв, і я мимохіть уявляв себе на місці кожного з них. Поставали питання про справедливість і несправедливість…
Мікрофільм по мікрофільму ковтав я з невичерпного фонду Інформаційного центру, і щораз частіше повертався до історії життя мого психодвійника.
Мені робилося моторошно: в Круза було не життя, а жалюгідне існування. Казкові багатства та необмежена влада не дали йому ні світлої радості, ні величної натхненності — тільки пихате самовдоволення та жорстоку насолоду відчуття власної виключності. Найбагатший і наймогутніший на планеті, він був, по суті, бідніший за найзлиденнішого жебрака і безсиліший за скутого раба, бо перебував у полоні примітивної, прямолінійної схеми поведінки, хоч і не усвідомлював цього.
Я все ще любив його, як можна любити самого себе, але дедалі частіше до цього почуття приєднувались гіркота й біль, незадоволення і внутрішній протест. Адже тепер я розумів Круза краще, аніж він сам. Я знав його змалечку, пам’ятав його щирим наївним хлопчиськом, упертим, цілеспрямованим підлітком. З теплим почуттям я пригадував його дитячі мрії про ідеальний світ, де всім буде добре… і зразу ж отямлювався: ці мрії скінчилися тим, що Круз не вагаючись знищив цілу планету і три мільярди людей на ній… Як же це могло статись?.. Як?
Злочинцями не народжуються. Злочинцями стають внаслідок довжелезного ланцюга несприятливих обставин, а насамперед, через чийсь небажаний вплив. Я, психодвійник, — як і сам Круз, — не міг пригадати, відколи почався отой повільний процес перетворення щирої дитини в жорстокий автомат з хибною програмою. Згадувались тільки окремі фрази, окремі книжки, окремі фільми… і безперервне нагадування, що ти — син найбагатшої людини планети, що тобі одному належить майбутнє…
Ну, добре, хай Круз… Але ті триста його спільників, — мужчини й жінки, які мали покласти початок новій “расі богів” на невідомій далекій планеті, — чи варті вони високого звання людини?
Я мав вичерпну інформацію про кожного з них: Круз їм не дуже довіряв, тому за кандидатами в “боги” шпигували протягом довгого часу. На думку Круза, всі вони відповідали щонайвищим вимогам. Але я тепер бачив: ні, це були напівтварини-напівмашини, і суспільство, яке вони закладуть, рано чи пізно деградує до рабовласницького… а відтак його історія почне рухатись тим же шляхом, що й на Тао…
І коли я усвідомив це, мене пронизав жах. Вже не було виправдання вбивству трьох мільярдів людей. Усі триста на астероїді — злочинці, яким прощення немає! І був тільки один суддя — я.
Знову запала пауза, — така довга, що Кім аж не витримав:
— Ми слухаємо вас, Крузе! Слухаємо дуже уважно і… розуміємо ваше хвилювання.
— Це моя сповідь, люди Землі… — сумно сказав Круз. — І якби я міг, я кричав би зараз на цілий Всесвіт, щоб почули всі. Злочин і покарання… Злочинець загинув давним-давно, а кару несу я… Чи, може, й він теж? Замисліться: винен я чи не винен?.. В мені й досі живе частка Крузової свідомості, я успадкував його найліпші і найгірші якості, тільки й того, що вони за незміряно довгий час трансформувалися… Скажіть мені, хто я: злочинець чи не злочинець? Сотні тисяч ваших років пече мене це питання, і я не можу знайти відповіді на нього…
— Заспокойтесь, Крузе!.. — Астин голос зірвався. — Ніякий ви не злочинець! Ви… ви — без вини винний!.. Мені серце крає біль за вас… Говоріть, прошу!
— Гаразд… Дякую! Отож був тільки один суддя — я… Я міг би знищити їх у першу-ліпшу мить — чи всіх разом, чи поодинці, — адже в моєму розпорядженні була вся автоматика астероїда. Я міг би збудити всіх і тримати в найжорстокішій в’язниці довіку, міг би катувати кожного, висотуючи життя з тіла по краплині… Але я хотів бути справедливим суддею. І мені здається, я склав несхибно правильний вирок.