Чтение онлайн

–  Чуєш, Гафiйко, вiн рибу варить!..скрикнула Маланка.

В голосi її чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилось людське м'ясо.

–  Здурiв! здурiв! Їй-богу, здурiв…-кричала Маланка, бiгаючи по хатi, як на пожежi.

Вiдтак зупинилася перед Андрiєм, сплеснула руками i, не розтуляючи їх, видивилась на його здивованими, повними обурення i жаху очима.

Вiн рибу варить! Лина, що спiймав уранцi! Такого ситого! Що важив найменше чотири хунти! Не вiднiс у двiр, не спродав пановi! Ой, свiт кiнчається! Такого ще й не було, вiдколи Андрiй рибу ловить. Вони нiколи не з'їли ще бiльшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоти, а вiн його зварив!

Усе це, з плачем, викрикнула Маланка Андрiєвi в спину при булькотi горнятка та потрiскуваннi сухого труску.

Андрiй намагався обернути все в жарт.

–  Не скигли, стара, сiдай та попоїж рибки. Нема м'яса, як свинина, нема риби, як…

I вiн однiс горнятко на стiл, та насипав в миску юшки.

–  Трiскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хатi нi кришки хлiба, а вiн рибу варить!

Андрiєвi було нiяково; Маланка казала правду, але йому так хотiлось риби, юшка так принадно пахла, що нiздрi його тремтiли i роздувались.

Сопучи i надувшись, вiн засiв за рибу i плямкав губами, i сьорбав юшку так голосно, наче хотiв заглушити жiнчине голосiння.

А Маланка лютувала. Опрiч того, що її живий жаль брав за знiвеченою рибою, вона була голодна. Вон захляла з голоду, їй так хотiлось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а дух свiжої линини лоскотав нiздрi, спирав вiддих: їй аж нудило од сильного бажання попоїсти. Проте вона розумiла, що не може приступити до страви, i ще сильнiше кляла.

–  Не журись, жiнко, ось поставлять фабрику, тодi зароблю дещо…

–  Бодай ти так жив, як та фабрика буде!

Андрiй пiдняв очi. I вони на мить зупинились i кинули далекий погляд кудись у простору, поза стiни, поза хату - i зразу ясно стало йому, що справдi фабрики не буде, що то дурнi надiї, що краще б вiн не варив риби, яку можна було продати та купити хлiба. I враз риба втратила свiй смак, охота до їжi одлетiла геть, i йому раптом схотiлось покинути хату…

Андрiй взяв шапку i вийшов.

Недоїдки риби вистигали на столi, а Маланка з дочкою сидiли мовчки по кутках та снували гiркi думи в мороцi погаслого дня. Сум стояв в хатi, обнявшись з тишею.

Потому вони разом встали, пiдiйшли, немов змовились, до стола i мовчки взялись за рибу. Вони поїли все дощенту, висмоктали кiсточки, висьорбали юшку i, мов голоднi коти, вилизали навiть миску.

Андрiй збирався на пошту: почепив на плече шкiряну торбу, взяв у руки цiпок. Коли вбiгла Маланка. На пiй лиця не було. Блiда, засапана, очi горять i вся тремтить.

–  Iди… мiряють…

Андрiй видивився на неї.

Вона не могла говорити, притискала рукою серце i важко дихала. Другою рукою, умазаною в землi, бо тiльки що полола, вона махала перед його очима i показувала на дверi.

–  Iди ж, мIряють-бо…

–  Хто мiряє? Що?

–  Пани, ох!.. Наїхали, будуть землю дiлити…

–  Яку землю? Що ти мелеш!

–  Всяку… помiж людьми… Iди доглянь, щоб нам одрiзали недалеко, ближче од села. Бо ще приладь дiстанеш…

–  Свят, свят, свят… Опам'ятайся. Менi на пошту треба йти.

Маланка позеленiла.

–  Ти пiдеш менi?

Вона прискочила до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, блiда як мара.

–  Ти пiдеш менi зараз!
– вищала вона тонким голосом.-Тобi, може, байдуже, дак-менi не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарiзати її! Ти всiх нас рiжеш. Зараз менi йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну!

I бачачи, що вiн стоїть нi в сих нi в тих i дивиться на неї, вона вхопила з припiчка рубель i замiрилась на його.

–  Iди, бо тут тобi смерть буде!..

Вона ладна була його забити, Андрiй це бачив.

–  Тю, дурна!-знизав вiн плечима: - таже бачиш - iду…Вiн сопiв, як ковальський мiх, i ледве поспiшав за Маланкою.

Увечерi повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бiгала по хатi немов молодими ногами, а думки її лiтали, як бiлi голуби на сонцi. Вона осмiхалась. Такi чуднi пани. Ходять собi по полю та й мiряють. Вона їм в ноги: пани мої, лебедоньки, згляньтесь на мене бiдну, одрiжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Iди, кажуть, бабко, додому, ми не те мiряємо… А самi регочуть, бодай би вас бог мав у своїй ласцi… Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нiчого не тямить… Стiйте, стiйте, може, i в неї голова недурно на в'язах… Хiба вона не змiркувала, що вони її дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю дiлять, то тут така б Содома знялася, що живцем пожерли б один одного… Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятатимуть бiдну бабу, вони її не скривдять… Ще коли б Андрiй прохав, а то став як пень, бодай би…

Не скiнчила прокльону, не могла лаятись нинi. Вона була такою доброю сьогоднi, їй було так весело, так жалко всiх. Лагодячи вечерю, вона навiть приспiвувала, а трiскуче полум'я сухого ломаччя немов радiло разом iз нею. Андрiєвi вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що має власний грунт i хазяйство, сама ж не могла їсти, не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церквi правила, а сама осмiхалася до себе. На нiч змила Гафiйцi голову лугом, розчесала густим гребнем волосся, що аж вилискувалось, сама заплела дрiбушки i кiсники. Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дiвка була не гiрш за людськi.

–  Може б, ти новий лейбик надiв, бо старий чисто розлiзся?
– питала вона Андрiя i дiстала з скринi єдину його святочну одежу.- Закропи душу ягiдками, ковалиха дала.

Андрiй давно вже бачив її такою ласкавою. А в неї серце розм'якло, в нiй все спiвало. Спiвала колосом власна нива, спiвали жайворонки над нею, спiвав пiсню серп, пiдрiзуючи стебло, лунали спiви по сiнокосах, спiвало, врештi, серце, повне надiй. Осмiхалась доля. Не тiльки власна, але й Гафiйчина. В ногах чулась мiць, в руках сила. Чорнi жилавi руки були наче з залiза.

З того дня Маланка часто бiгала на панське поле дивитись, як мiряють пани. Вони ще блукали полями зо два днi, потому поїхали. Маланка вiчно крутилась думкою коло тої подiї, розпитувала людей, снувала надiї. Говорили рiжно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.

Вона почала готуватись. Полючи на городi в багатого мужика, вона не хотiла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний гатунок пшеницi. Це на насiння, на розвiд. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятка i сушила на вiкнi. Воно здасться. Нiщо не могло зробити їй бiльше приємностi, як горсточка насiння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дiйшла до того, що, опинившись на чужому городi, стежила очима, що можна б узяти на насiння, i, оглядаючись, потай ламала кращу макiвку або зривала жовтий огiрок i ховала за пазуху. У неї в хатi завелось багато всяких вузликiв з насiнням - великих i малих - i раз у раз щось сушилося на вiкнах.