Чтение онлайн

Андрiй зiрвався з мiсця. Вiн нахилився вперед, витягнув шию i ловив вухом той клик машини довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч одну мить. Потому обернувся до жiнки, весь сяючий, з впрiлим одразу чолом:

–  Чуєш, Маланко?

Маланка чула.

–  Се тобi не земля, що буцiм мають дiлити… Се тобi, пане добродзею, не жарт, а гуральня…

Маланка зiтхнула. Вона тiльки глянула на свої чорнi та сухi руки, що просили iншої працi, i почула, як її мрiї впали глибоко, аж на дно серця.

Того ж таки вечора Андрiй пiшов на нiчну змiну.

Хоч од м'ясниць, як оженився Прокiп, небагато часу минуло, але Гафiйцi здавалось, що Прокiп вирiс i навiть постарiв. Вiн стояв перед нею i говорив, а вона оглядала його широкi плечi, спокiйне лице, на якому несподiвано якось виросла борода i осiла чоловiча повага. Їй здавалось, що його сiрi, трохи холоднi очi дивились не так на неї, а всередину, в себе, i через те слова були мiцнi та повнi, наче добре зерно. Вона теж чула, що багачi сердитi на нього.

–  Найбiльше лютує на мене Пiдпара. В недiлю кричав на сходi: таких, як Кандзюба, в Сибiр. Завiв газети, книжки голотi читає, бунтує народ. Бомажки, розкидає. А сам, як стрiне, зараз питає: а що там чувати? Що про вiйну нового пишуть? Мати теж дорiкають: свiтите свiтло, а воно дороге.

–  Ну, а Марiя?

Прокiп зирнув на неї допитливим оком. Гафiйка стояла мiцна, запалена сонцем, з тонким пушком на руках i ногах, мов золота бджiлка. Спустила очi додолу i уважно ловила мiж два пальцi ноги якесь стебло.

–  Марiя? Що ж, молодиця, як молодиця… Їй аби люди, аби послухать та свого докинуть. Не так склалось, як думав. Менi б товариша треба, та ти не схотiла.

Стебло не давалось, тiкало з-пiд пальцiв.

–  Облиш, Прокопе, годi.

–  Та я нiчого. Не кличеш жалю, сам часом прийде до тебе. Все сподiваєшся Гущi?

Гафiйка пiдняла на Прокопа очi.

–  Сеї ночi Марко менi снився.

–  Ага! Я i забув. Дядько Панас стрiв мене вранцi: прийду до вас, каже, послухать, про що там мудрi радять…

–  Сниться менi, тiльки я нiби скiнчила розносить листочки i вже останнiй виймаю, щоб застромити Петровi в повiтку - хтось мене ляп по руцi. Я так i захолола уся. Дивлюсь - Марко. Такий сердитий. "Я, каже, сиджу за вас у тюрмi, а ти так слова мої сiєш? Покажи руки". А менi соромно - страх, що руки порожнi, очей звести не смiю, не смiю показать йому руки. I хочеться похвалитись i не добуду голосу з грудей. Чуєш, Прокопе, коли нових даси? У мене бiльше нема.

–  Нема i в мене. Пiду на тижнi в город, то принесу. А ти заходь.

ПрокIп обiймав оком Гафiйку. Туга, здорова, чиста - вона свiтилась на сонцi, як добра рiлля, як повний колос, а очi мала глибокi та темнi, як колодязне дно.

Тi очi його чарували. Прокiп зiтхнув.

Але - зiтхай, не зiтхай - iнакше не буде. Вiн хтIв принаймнi словом полегшити свою душу, як хмара чує потребу вилить свою вагу, i говорив. Бо що свої болi - пусте. Свiтове горе велике. Вiн надивився на нього. I вдома i по свiтах. Скрiзь бiднi сподом, багатi зверху. Долиною сльози, верхами глум. У поросi люди, як той шпориш придорожнiй, затолоченi сильним, багатим. I нiкому крикнуть: зведись, народе, простягни руку по свою правду. Як сам не вiзьмеш, нiхто не дасть. Не народився, видко, ще той, кого почують. Треба мати великий голос. А що ми можемо? I де наш голос? Тiльки пошепки скажеш: вставай, Iване, обмий лице. Зведися, Петре, нас бiльше буде. Коли б спромога хоч це зробити, кiлькох збудити, а тi вже iнших. Запеклась кривда у кожного в серцi - торкнись до болячки - i запече.

Щось було тихе, покiрне в тих скаргах, наче рiчка журливо дзвенiла по дрiбних камiнцях.

Нi, Марко не такий. Вiн як бурчак рвав би камiння, рив береги, з корiнням вивертав би дерева. Його слухали б всi.

Тепер для Маланки настали кращi часи. Андрiй буй при роботi i хоч не весь заробiток приносив додому, а все ж голоднi вони не сидiли. З Андрiєм вона рiдко й стрiчалась, бо вiн ходив лиш на нiчну змiну, а удень спав, або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафiйкою теж заробляли, i днi iм минали на чужiй нивi. Проте Маланка не мала спокою. Чутки про землю ожили з весною, наче посходили з зiллям укупi i з ним розростались. Дарма, що разом з клунками насiння вона кинула в порохової колишнi надiї; вони тепер знову прохались до її серця. Iз уст в уста, од хати в хату, з села в село - котилась радiсть: будуть землю дiлити. Хто сказав перший i хто останнiй - нiхто не питав. Чутки пливли як хмари, самi собою, носились в повiтрi, мов пил з квiток в час красування ниви.

–  Чули? будуть землю дiлити.

–  Обдарують людей. Минуться злиднi.

–  Земля вже наша. Скоро почнуть дiлити.

–  Навiть пани гомонять: оддаймо землю.

–  Пани? Не вiрте.

–  Аякже!

–  Звiсно, бояться.

В Маланки очi блищали.

А тут - сама земля подає голос.

Спiває Маланцi колос, смiється лука раннiми росами, дзвоном коси, кличуть городи синiм сочистим листом, тучна земля диха на неї теплом, як колись маминi груди.

А на той голос подає голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухi i чорнi, що силу вiддали землi i в себе взяли вiд неї силу.

Часом, серед роботи, вона ставала i оглядала землю.

Котились низом ниви, стелились горбами, повнi, свiжi, багатi, та все чужi. Скiльки оком захопиш, кiнця-краю немає. А все чужi. I навiть не людськi, а панськi. Нащо йому? Куди все подiне?

Серце болiло дивитись, а вже поле потиху шептало i потiшало:

"Не журися… подiлять… подiлять"…

Думи про землю будили Маланку по ночах. Вона прокидалась, вся зрошена потом, тривожна. Їй раптом здавалось, що се неможливе. Не оддасть свого добра багач мужиковi нiколи, нiколи. У нього грошi, у нього сила, а що в мужика? Чотири кiнцi - руки та ноги. Нiчого з того не вийде, все буде, як було: довiку буде убогий на чужiм марнувать свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долi, зносить Гафiйка красу i лiта по наймах, зчорнiє, зiв'яне на чужiй працi, як її мати. Тiльки й землi твоєї буде, що лопатою згорнуть на груди.

Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла i гострим оком вдивлялась у пiтьму, наче питала: як буде? Але нiч темна, слiпа i глуха: вона вмiє тiльки мовчати. Тимчасом сподом, потай од холодної думки, ворушилася тепла, маленька i добра. Вона щось шепотiла Маланцi i вела за собою на поле.

Хвилює на сонцi нива, та божа постiль, льон процвiтає синьо, сказав би - небо задивилось в озерце, на сiножатi - вiз. Гафiйка годує дитину, а друге бiля Маланки: "бабо!..". I все те - родюча нива, вiз, конi, кубло,все те своє, рiдне, з серцем зрослося. "Що ж се я вбралась сьогоднi у сап'янцi червонi, наче у свято… бач, процвiтають на нивi, неначе мак"…