Скупа надія, наче липи запах.Суха любов, як вигірклі меди.Іде собака з вірністю на лапах,Сумний, як світ… Поклич його сюди!Ти кажеш, щоб не плакала? — не буду!А може, й справді — сон мені минув?Іду в апокриф вигнання і суду,В якому рай — сов тектонічний зсув…Або не так. Прийду тобі з печалі,Щоб цілувати очі і вуста.А потім будуть ночі і скрижаліНа все життя початого листа.
«Ми стрілися ще до передчування…»
Ми стрілися ще до передчуванняКінця Парижа і кінця Едему,Адам і Єва, перший і остання.Метро — підземний метрополій демон.Оскомина газет, в Парижі — літо…Від спеки в горлі пересохло тіням.У сьомий місяць від початку світуМи зупинились — до гріхопадіння…
«Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало…»
Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало.Серце б'є навідліг і навідсіч — гулка нагота.Нагота благодаті у смерті, хоч смерті замалоВ день спокуси впійматись дощенту. Дощенту сльотаНосить сльози свої просто неба, на голому тілі,Наче той чоловік, що колись був придумав сильце.Б'ється дике пташа, б'ється в вікна мої запітнілі.І, ламаючи крильце, від мене ховає лице.
«І все-таки ми будемо на «ти»…»
І все-таки ми будемо на «ти».Не май за зле. Однак не май за добре.Слова у димі тануть, яко обри.Люблю тебе. Пиши мені листи.Чи не пиши — принаймні раз у рік.Хай маю над собою непрожите…О, як самотньо й холодно любитиНа берегах найдовшої із рік…
«Жити довго — а потім почати…»
Жити довго — а потім початиВсе з нічого, з роси і з води,І щоразу у ранки вростати,Як підземні і горні сади.А тоді, після всього помалу,Після правил, законів і втрат,Помолитись, щоб щастя настало —Майже як золотий зорепад.
«Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа…»
Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа.Роса западає у щедру присутність трави.У сивих обіймах ромашки бджола-серафітаЗриває тривогу, мов скорбний вінець з голови.Розгойдують вітер смутні комашині племена.І ти мені вічний, як вічне світило земне.Солоні від соку рослин — і від поту — рамена.Хіба що на дотик собі пригадаєш мене.
«У цьому промінні, у цьому його безгомінні…»
У цьому промінні, у цьому його безгомінніЛітають метелики, може, занадто осінні.Несила спинитись і важко на сонце дивитись,Рукою від смерті принаймні вві сні захиститись.Пилок опадає, як листя з дерев перед смерком,І дивиться, дивиться осінь у збите люстерко.
«Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє…»
Стоїмо у саду. Золоте нетутешнєНадто теплого дня загусає в дими.Догорає припізнене листя черешні,І припізненим сяйвом палаємо ми.Та полює на нас укоріненість в тверді.Павутина лежить, як на серце сильце.На твоєму лиці — колір запаху смерті.І бракує душі не повірити в це.
«Люби мене. Я буду мовчазною…»
Люби мене. Я буду мовчазною.Я буду тамариском. Ти ж — люби.Якщо людина не піде зі мною,Піду із Богом. Бо мої скарби —Хіба скорботи, вийняті із тіла.Склепіння душ, невидимі очам.Я надто вічна і занадто біла.Люби мене — і залишайся сам.
«Твоя доступність вища, ніж слова…»
Твоя доступність вища, ніж слова,З яких будуєш голос свій і руки.Аж діти божеволіють, бо дваЗдійсненні сонця їм блищать з пилюки.Та що тобі народження безумств?Є чиста сутність, є логічність ліній…Лежиш листком, який — ні пари з уст,В тривимірній гущавині калинній.Ідея безконечної мети —У падолисті. Голос листопаду —Передчуттям сенсовності. А ти —Маленька тінь між руйнування саду.
«Якщо ти є, чому тебе немає?..»
Якщо ти є, чому тебе немає?Живу тебе, переступивши грань.Сюди ні птах, ні звук не долітає —Лиш пристрасті моїх передчувань.Ген догорають айстри. Навіть ружіСтікають кров'ю просто на траву.Люблю тебе. І згадую. І дужеЖиву тобі, і просто так живу.Ніхто мені не ти, ніхто не поруч.Хіба що осінь, світла, як меди.Бо я — не жінка, я — поезопокруч.Забудь мене — і вбий мене.Сюди.
Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійтиУ парк, де Пракситель розплющував статуям очі.Незмірно збагну, що не ти мені вічний ти.Та іншого вічного, віриш, не знаю. Не хочуПитати тебе про таємне чи різне земне:Так дятел мовчить, зазираючи в корінь і крону.Я вища, бо віща, тому ти забудеш мене —У силу вселюдського й божого майже закону.Не хлібом єдиним — і навіть не хлібом одним…Небесне і тлінне увінчані знаком порогу.Усе остаточне, як вітер, як зав'язь, як димЯк вбога душа, неминуче обіцяна Богу…
«Гортаю трель сліпого солов'я…»
Гортаю трель сліпого соловя,Що знавіснів з мовчання серед раю…Люблю тебе, хоч то уже не я,Тому тебе, спіткавши, не впізнаю.Вібрація весни… Надії трав…Туман привласнив квіти і пелюстки.Всю зав'язь яблук дощ кудись украв —Лишилися важкі брунатні згустки.
«В нас насправді нічого нема, крім початку кінця…»
В нас насправді нічого нема, крім початку кінця,Крім двигтіння землі, що усе відчуває і чує,І крім сонця мого, що за обрієм твого лицяЩе росою лежить, ще у водах йорданських ночує.
«Блукатиму садами обома…»
Блукатиму садами обома,Де ти блукав, де ти мене знешкодив.Іде тривога, біла, як зима,Несе в руках то істину, то подив.Усе минає; отже, й це мине…Віконце пригасання привідкрито.Я скоро умиратиму. МенеЗанадто довго висисало літо.
«Чверть на першу. Полудень уповні…»
Чверть на першу. Полудень уповні.Тихо-тихо струмує спека.Поміж листям — немовби вежі скляніПід пензлем Тулуз-Лотрека.Панна-Літо в панамі із білих латать.Пленер млявий, в'язкий і ніжний.Трави снуть. На обрії домінує гладь:На блакитному — білосніжне.