Чтение онлайн

– Як саме вони помирають?

– Блюють, верещать, рвуть волосся на голові, корчаться від болю. А потім частина впадає в кому і по-тихому відходить, решта конає у конвульсіях.

Лаура могла б пояснити, що це типовий вияв передозування наноагентами NB-7ЅG або – хто знає? – якимось новішим поколінням нанороботів, хоча Тоні навряд чи повірив би їй.

– Я прилечу за кілька днів, – сказала психіатр, потому хвильку помовчала і додала феєрично підбадьорливу фразу (насправді вона не хотіла, слова наче самі зіскочили з губ): – Спробуй дожити до цього часу.

На екрані за її спиною ведучий випуску новин розповідав про катастрофу рейсу XL516 у Міжнародному аеропорту Маямі. ХVII

Середа, 14 січня, 11:43 (UTC +1)

Джаспер-Роуд, рутфонтейн, Намібія

Умовляти Ріно не довелося. Лаура приземлилася в аеропорту Хосеа Кутако[40] за розкладом – о 5:30 ранку. Вона проспала весь політ, а тому непогано почувалася перед поїздкою на північ. Багажу Лаура не мала; зразу пройшла до стійки паспортного контролю й уже о 5:45 забирала зі стоянки щойно орендовану в «Hertz» машину. Малолітражок у наявності не було, жінці довелося брати потужний позашляховик «Toyota Hilux», за кермом якого тридцятип’ятирічна Лаура Дюпре мала себе за десятирічну дівчинку, що сіла покерувати батьковим робочим пікапом.

На вулиці перед машиною психіатр перевзулася, закинула зимове пальто на заднє сидіння, після чого роздивилася детальну карту Намібії, яку їй видали в «Hertz». На північ вела одна дорога – траса В1. Орієнтуючись за знаками, Лаура обігнула Віндхук і вибралася на шосе.

Дорога, як і казав Ріно, була ідеальною. Зустрічні машини майже не траплялися, а на відстані ста кілометрів від столиці на узбіччях дороги почали з’являтися тварини: антилопи імпала, зебри, спрінґбоки. Одного разу жінка помітила вдалині трьох височенних жирафів.

Через три години Лаура досягла Отжіваронґо, проїхала центральною вулицею міста, а після знака

повернула праворуч.

Упродовж усієї дороги жінка зупинилася лише раз, щоб попити води, заправитися та сходити до туалету. Ранкове сонце заливало все навкруги м’яким бурштиновим сяйвом, повітря було чистим і п’янким на смак, тож ні сонливості, ні втоми вона не відчувала. Зачарована красою Намібії, француженка в якийсь момент пригальмувала та сфотографувала смартфоном дорогу, що аж іскрилася на сонці, після чого виклала фото на Instagram із підписом: «Just a sunny day. Somewhere in #Namibia».

За двадцять до дванадцятої Лаура дісталася Джаспер-Роуд у Ґрутфонтейні та майже відразу відшукала яскраво-жовту церкву і кілька будинків обабіч, один із яких із темно-синьою черепицею. Біля входу до будинку з черепицею кольору вечірнього неба височіла кремезна постать. Ріно Ґроббелаар чекав на неї.

Не помітивши нічого схожого на стоянку, Лаура запаркувала позашляховик навпроти скромної хатини Хедхантера. Вийшла з автомобіля і розгублено спинилася. Серце нестямно калатало. У ту мить, побачивши Ріно, вона несподівано гостро відчула, що все це не сон, усе насправді, психоістота повернулася, а в Еквадорі п’ятий день поспіль гинуть люди. І їм – чорт забирай, як же їй цього не хотілося! – доведеться туди їхати.

– Привіт, жабоїдко! – прорипів ґевал, розводячи руки для обіймів.

Лаура сторопіла ще дужче. Вона не пам’ятала, щоб Хедхантер коли-небудь із кимось обіймався. Обійми пасували йому, як слону мереживна білизна від «Victoria’s Secret». І все ж вони обійнялися. Зовні Ріно не змінився – той самий грубуватий необтесаний велетень із коротко обстриженим волоссям і крихітними, глибоко схованими під масивним надбрів’ям темними очима. Зміни були, але вони радше відчувалися, ніж впадали в око (якщо не брати до уваги білого комірця священнослужителя). Лаура відступила і відчула, що… чогось не вистачає. Втягнула носом повітря і збагнула: запах. Хедхантер пахнув дешевим лосьйоном для гоління, дещо заношеним одягом, але не смердів цигарками, і Лаура здогадалася, що чоловік давно покинув палити.

«Господи, Ріно, та що з тобою?»

– Звідки ти знав, коли мене дожидати?

– Із Європи до Віндхука один-єдиний рейс – із Франкфурта. Приземляється щодня о пів на шосту. Добиратися сюди годин шість, тож я прикинув, що ти приїдеш десь о пів на дванадцяту – або сьогодні, або завтра.

– Так, справді, все просто, – Лаура відступила ще на півкроку. Її не полишало дике відчуття, що перед нею не Хедхантер, а якась його твереза, добре вимита та напахчена копія.

– То що? – примружившись, запитав здоровань.

– Щу що? – дурнувато вторила йому Лаура.

– Я готовий летіти.

«Як усе просто».

– Ґроббелаар – дві «б» і дві «а»?

– Так, – підтвердив Ріно. – А що?

– Учора я забронювала два квитки до Києва – на твоє та моє прізвища. Пробач, що ось так – не питаючи, просто у нас дуже мало часу.

– До Києва? – ледь помітно спохмурнів велетень.

– Так, спершу полетимо до України.

– Із якого дива?

– Тимур не хоче зі мною розмовляти. Боїться.

Лаура мимоволі напружилася, за звичкою приготувавшись до потоку лайки і яскраво змальованих картинок того, що чекає на Тимура, коли ґевал до нього добереться. Натомість Ріно тихо сказав:

– Коли б знали, що то є: «Милості хочу, а не жертви», то ви не судили б невинних.[41]

– Це ти про що?

– Це я щойно прочитав. Просто згадалося.

– О’кей, – ошелешено промовила француженка. Вона ні слова не зрозуміла з того, що процитував Хедхантер. Помовчавши, додала: – Виліт завтра о 20:35. Із Віндхука.

– Добре. Встигнеш відпочити, – Ріно нарешті розвернувся і відчинив перед гостею двері: – Заходь. Ти, мабуть, голодна? Пообідаємо. Заодно й поговоримо.

Лаура мала що розказати та показати. Перед вильотом вона чотири години просиділа в мережі, визбируючи інформацію про події в Ґуаякілі. Вони ситно поїли, і психіатр узялася переповідати Ріно все, що знала на той момент. Спочатку поділилася тим, що довідалася від Антоніо Арреоли. Почувши, що в ґуаякільському Інституті неврології утримують більше ніж триста «сутінкових», ґевал сіпнувся і так клацнув щелепою, що ледь не розкришив собі зуби. Коли Лаура згадала, що всі пацієнти дружно кличуть «когось на ім’я Тимур», преподобний Ґроббелаар уперше повівся так, як колишній, добре їй знайомий Ріно, – злісно рохнув, стиснув кулаки та випнув щелепу. У крихітних збаламучених очах, немов молоко з кавою, змішувалися злість і страх; Лаура бачила, що лише завдяки неймовірним зусиллям Ріно стримався, щоб не вгатити кулаками по столу. Вони говорили про те, чому психоістота вимагає Тимура та навіщо він їй. Лаурі здавалося, що знайти відповідь на це запитання не менш важливо, ніж зрозуміти, яким чином стільки людей заразилися наноагентами. Психоістота могла шаленіти просто так, однак із якогось дива панічно шукає програміста, із яким спілкувалася п’ять із половиною років тому. По тому француженка дістала планшет і, гортаючи фотографії, описала Ріно кілька найжахливіших епізодів із того, що відбувалося в Ґуаякілі впродовж минулих днів.