Чтение онлайн

Той мене обійняв, привітавши, і відразу ж повів нас у трапезну, де добре нагодував, потому запросив у свою келію, і поки я розповідав про наше послушенство, дивився на мене трохи зачудовано, вряди-годи ойкаючи й похитуючи головою.

— Добрі діла явні, добрі діла явні! — сказав він словами апостола Павла. — Належить добрі діла пильнувати, то для людей добре і корисне. Нехай же навчаються й наші дбати про добре діло при конечній потребі, щоб безплідні вони не були.

Було приємно зустріти таке розуміння та прихильність, тож я оповів ігуменові й про голос, який почув у своїй келії, і про голоси в нашій церкві. Іоїль Труцевич задумався, а тоді прорік святі слова Івана Дамаскина, які, правда, прозвучали в моїй ситуації не зовсім зрозуміло:

— Перемагаються устави єства від Діви чистої…

Але волів все-таки сприймати ці слова як підтримку собі, отже попросив свідоцтва, з яким міг би поїхати в царство Дракона.

Цього разу ігумен ще глибше задумався.

— Піду до братії моєї, — сказав нарешті, — щоб порадитися. Сподіваюся, зрозуміє тебе братія. А зроблю це для того, щоб не давати нікому спотикання та спокуси.

— Про яке спотикання та спокусу говориш, ваша милосте?

Іоїль подивився на мене доброзичливо і мовив так само загадково:

— Спотикання і спокуса чекають нас там, де не сподіваєшся. Іди спочинь, милий брате, з дороги, ввечері скажу тобі нашу думку.

Не знаю, чи радився він із іншими, але свідоцтва дати мені не зізволив, бо того йому ніби не порадила братія. Здається, воно так і було — після вечері підійшов до мене намісник його Йосип Сурта, взяв мене лагідно під руку й провів до келії, сказавши так само лагідно, як говорив зі мною й ігумен:

— Пане отче Атанасію! Трудно без пашпорту короля нашого, його милості, іти вам у царство Дракона. Оце недавно трапилася така придибенція, не можу не розказати тобі.

Віденські ченці мали й пашпорт королівський і також ішли туди за ялмужною, але до столиці Драконової таки не дійшли, дістали бід багато, і тільки один із них повернувся, та й той став ніби несамовитий і розповідав такі речі, що не повіриш у них. Їх там узяли за конфідентів [26] від його милості короля, забили у заліза, піддали страшним тортурам, на яких вони до того призналися, хоч насправді конфідентами не були, а той, що врятувався, зумів утекти, хоч за ним уряджено було погонь, був-бо молодий і дужий, та й влітку це трапилося, а тепер зима. Не відраджую тебе від твого задуму, але подумай: і ялмужни не дістанеш, і на тілі постраждаєш або ж пропадеш, чи ж виконаєш тоді своє послушання?

Не сумнівався, що казав правду, а найбільше мене переконало те, що й справді: не виконаю я послушенства, коли по-дурному загину. Через те наступного дня знову пішов до Іоїля Труцевича, той мене обійняв, привітавши, і наготувався слухати, дивлячись із повною доброзичливістю.

— Таки устрашився своєї дйроги, — мовив я, — але й послушання не виконати не можу. Чи ж не даси, ваша милість, мені свідочних карток від себе до братств і протопопів православних у Кописі, Шклові, Могилеві та Головчині?

— Чому ж не дати, брате милий, — привітливо сказав Іоїль. — Дам! Хто не любить брата свого, той Бога не любить, а ти ж мені брат не лише у вірі, але й у схимі.

Я ледве не просльозився на таку його доброту, а він знову обійняв мене і сказав, що радий бачити людину, яка так печеться, аби виконати послушання, отож хай мене береже Господь. І додав при тому, зизо на мене поглядаючи:

— Ми тут недалечко живемо від царства Драконового, всяке про нього оповідають, але знаєш, що дивно, милий брате? Щось туди людей попри всі страхітливі розповіді вабить. Ідуть і їдуть, хоч і не повертаються. Правда, дехто й повертається, але ніби без ума. Що тебе вабить туди, брате?

— Повеління Богородиці. — сказав я.

— Кхи, кхи! — кашлянув Труцевич. — А коли той голос був не Богородичин? Не забувай, брате, є голоси удавані і справжні.

— Дух сказав, щоб я ішов, не сумніваючись, щоб просив із вірою та без сумніву, бо той, що сумнівається, подібний морській хвилі, і осуджується такий…

Ігумен радісно закивав головою:

— Добре знаєш Святе Письмо, отче. Це з «Діянь» і «Послання Якова». Чудово, чудово! — він аж руки затер. — Вірю тобі і співчуваю.

І знову остання фраза була загадкова: те, що вірить мені — добре, але чому співчуває?

Але загадка розкрилася досить швидко. Ми подалися до Кописі, Шклова, Могилева і до Головчина, але ніде не дано мені милостини, бо і той край був, як і наш, тобто Чорна Русь: ялмужну тут уже пильно вибрано єпископові пану отцю Сильвестрові Косову для судової справи, яку той завзято вів із уніатами, власне, владикою полоцьким Свалявою. Ігумен напевне те знав, отож я й досі не відаю, чи справді він мені поспівчував, чи наді мною лукаво насміявся, поганявши зимньої пори по тому краєві. Але користь із тієї поїздки була: я переконався, що мав рацію архімандрит Шицик, сказавши, що на Білій Русі ялмужни я не зберу, — тут досить своїх справ, на які її треба збирати. Отож ми повернулися до Кутеєнського монастиря, ігумен знову зустрів мене обіймами, а коли розповів йому про сумний вислід моєї справи, запечалився разом зі мною і прорік:

— Шкода! Шкода! Але немає лихого без доброго. Принаймні скажеш своєму ігуменові, моєму брату милому, що ти послушаніш хотів виконати, я можу посвідчити, але не зміг, і повернешся із чистим сумлінням додому із моїм поствердним листом, і вже не тягатимешся марно зимовими шляхами.

Подивився на чистенькі, малі, білі й пухкі ручки ігумена й подумав чомусь, що він радить учинити мені десь так, як Пілат щодо Христа, тобто він умив оті білі ручки щодо мене, а я можу вчинити так само щодо свого послушання, а тим часом Храм наш може спокійно собі завалюватися.

Ігумен дозволив мені прожити в його монастирі кілька днів, щоб я відпочив з дороги, навіть наполіг на цьому, а він тим часом виготовить мені листа, і я смутний вийшов від нього на тріскучий мороз. Удалині побачив, як Онисим розпрягає із саней коня, перед тим повісивши йому на голову торбу з вівсом, і той кінь здаля здавався ніби великий пес із намордником. Був наш кінь чорний, тобто вороний, як і Онисим у своєму одязі, і вони на тлі білого снігу чітко прозначалися. Сніг же покривав важкими шапками дахи келій та стін, що оточували монастиря, дзвіницю; бійниці у стінах були майже засипані. Онисим вів коня у стайню, щось до нього, певне, проказуючи, бо вряди-годи повертав до нього голову, і кінь схвально покивував, чорний кінь, кінь-чернець, якому також випала нелегка місія подорожувати разом зі мною, як і тому Онисиму, котрий подумки мене за завзяття осуджував і, здається, мав одне бажання у цьому світі: повернутися додому, добре відігрітися і якомога виспатися. Але, хоча часом і любив побурчати, ніс своє послушання справно, навіть старатливо, як і його вірний приятель кінь-чернець.