Аурентина
Шрифт:
— Слухай, сестричко, вона так уважно дивилася на мене і слухала — гадаєш, передасть тепер своїм?
Обнявши подругу за плечі, Віола повела її до бази, але на узліссі обидві озирнулися.
Великої химери, “співбесідниці” Наілі, не було на місці — вона безшумно знялася в чорну заметіль.
Зранку Віола скочила з ліжка, закричавши від жаху — з таким оглушливим виттям і надривним свистом вибухнув гейзер.
Розрахунки не підвели: кинувши на півнеба райдугу, обсипаючи прозорий купол водяним пилом, стояв над лісом велетенський білий стовп, і вітер навскіс зносив від нього полотнища пари, немов знамено від флагштока. Зграя химер кружляла шаленою воронкою. З кают, розташованих по кільцю, вилітали в салон заспані “прямі” в майках і плавках. Лише Спиридон з’явився, сяючи білою сорочкою, синявою поголених щік і проділом, немовби давно вже встав і готувався до свята. Увійшов, вишуканим жестом підніс до очей бінокль і голосно вигукнув щось по-грецьки.
Лісу не стало. “Поліпи” зів’яли, враз зіщулившись під зливою окропу, згорнули рожеві слонові вуха листя, скачали, як шланги, стовбури і лежали тепер масою клубків по всьому острову, що несподівано відкрився од краю до краю. А потім, захропівши і захлинувшись, осів гарячий стовп, зникла райдуга, і знову кучерявий качан белькотів, перевертався на вершині мокрого лискучого пагорба.
Тоді з омитої блакиті, задравши перетинки-крила, впала маленька химера і знялася, тримаючи щупальцями під черевом багряний клубок…
Посипались. Зграя “дітей” збирала спори, в які згорнулися дерева, ї з ними, червоними та жовтогарячими, мов яблука й апельсини, метушилися по спіралі.
Потім, немовби одержавши недоступний людям сигнал, уся маса химер посунула до озера, залишаючи острів.
Першою зорієнтувалася Віола. Схопила Наілю за руку і потягла в гермотамбур. Допомагаючи одна одній, гарячково зрошували шви, застібали пряжки. В салоні несамовито закричав Костанді:
— По машинах!
Справедливо остерігаючись давки, дівчата вискочили надвір. Щільний низовий туман стояв по груди. З нього витикалися по одному, розправляли хоботи помітно поріділі “поліпи”. Химери не літали. Лише від ніг декілька разів шарахнулися невидимі велетні, сколихнувши туман. На півдорозі до гравіходу дівчат наздогнав Рагнар.
Віола, пілот першого класу, з місця дала машині форсований режим. Вона знала, що люди Спиридона так не зможуть, і тому відчувала азартну радість. Швидко віддалявся, провалювався острів-пляма піни на синьому дзеркалі. Дикі, кинуті в камінний хаос, вискакували назустріч озера, по них бігло павуком сонце. Ось вигнувся попереду чорний шлейф зграї. Віола різко змінила курс. Дугою, помітною краєчком ока, сонце метнулося за спину. Ліворуч засліпив очі спалах відблиску головної бази, на порожньому плоскогір’ї помчав за горизонт червоно-білий шаховий купол “Перуна”.
Плутаючи думки, рокотіла під шоломом репортажна скоромовка Костанді:
— …Несподівану масову міграцію, захопивши спори “поліпів”. На місці залишилися тільки химери, які досягли значних розмірів, і малюки, котрі не літають. Напрям південно-східний, швидкість близько тисячі кілометрів на годину. Спостереження веде пілот Мгеладзе, екіпаж гравіходу — Шекірова і Даніельсен. Висилаю два гравіходи, пілоти…
І у відповідь — діловим, дещо горобиним голосом капітан Ле Зуонг:
— Так, так, ми стежили телелокатором до межі видимості. Будьте обережні, не наробіть лиха, не лізьте ні в яку кашу.
“Не лізьте в кашу, як би не так”, — посміялася Віола.
Життя нестримно розбухає на дріжджах розуму, трощить ущент нездоланні перешкоди; затопивши планети, стікає з них, і ось — у незмірну далеч несуться вразливі краплини життя. Сила життя примушує химер нести у визначений день через півматерика спори рідного “лісу”. І вона, вона ж, спільна для всього Всесвіту, кинула через тисячі світлових років обережного старого Ле Зуонга. Вона, ця сліпуча і непереможна сила, зробила прекрасним працівником легковажну Наілю і посадила в світлоліт тричі обгорілого Куніцина. Не лізьте в кашу! Віола згадала про Олексія Сидоровича, і в якомусь закутку її душі ворухнулася ніжність.
Навколо старих, зруйнованих хребтів вохрою палали рівнини парасольок. Немов просочивши їх чорнилом, бузковою стіною насувалася лінія термінатора. Наіля, втомившись від напруження, заплющила очі і бурчала, що не може зняти шолом і влаштуватися так, як вона полюбляла — згорнувшись по-котячому… А Рагнару до всього було байдуже, навіть рожеві щоки не зблідли, і він захоплено прицмокував губами:
— От так балабушки, таку швидкість набрали! Ні, брат, на їхніх перетинках так не полетиш — тут щось інше, може, й антигравітація…
А втім, які б там хитрі механізми не тримали в повітрі химер, у зоні сутінок ці механізми вимкнулися, і темні тіла густо впали на широку річку. За гарячими болотами куріли незмінні кратери. Очевидно, переселенцям потрібен був саме такий район, схожий на рідні місця: можливо, діяльність вулканів чи гейзерів була обов’язковою умовою перетворення “поліпів” у спори…
Позначалася втома — Віолі не вдалося рівно приземлити гравіхід. Сіли на мілину, глибоко прорізавши бортом воду.
Безліч розпластаних химер тихо повзали по кам’янистому пологому схилу; їхні перетинки тягнулися за ними, повторюючи форму каміння. Над гребенем берега, розтікаючись і клубочачись ліниво, мов молоко в бузковій воді, коливалася пара.
Рагнар відкинув ковпак машини, виліз, заходився присідати.
Зовсім близько вже проклюнулася принесена здалека спора: зморшкувата шкаралупа луснула, немов рот, подражнила звивистим язиком. Із швидкістю ртуті в термометрі, що його взяли гарячою рукою, з наростаючим тріском проростав “ліс”. Наілю розлютувало, що Рагнар спокійнісінько присідає, як уранці в себе на віллі дід Тронхеймом, і вона закричала, обводячи рукою берег:
— Глянь! Та глянь же ти, які розумні! Ти розумієш, це діти, молодь, вони освоюють нову країну!
— Я дивлюся, — відповів присоромлений Рагнар і перестав розминатися.
…Підростуть білясті, м’які малюки на острові серед Теплих Озер, і старі розкажуть їм, що обов’язок нового покоління — освоювати пустельну країну. І знову вдарить великий гейзер, і вимуштрувана виверженнями “флора” Химери згорнеться в тугі клубки. Тоді молоді підхоплять спори і сіятимуть їх далі… Хіба ми не робимо те ж саме? Можливо, минуть століття, і виникне нова, поки неуявлювана єдність першопрохідців — людей і химер…