Чтение онлайн

— То за нами полюють? Від самого початку? Хто б міг подумати, що ми такі значні особи…

— Та їм на нас плювати, а не полювати. Це ми самі втрапляємо до пасток, а вони лише переносять їх з місця на місце.

(Блукаючі пастки, різоматичні змови, омоніми, ампліфікації, коменти — оце і є твоя біографія?)

— Але навіщо? Навіщо це все? Хто ми такі, аби отаке влаштовувати заради двох маленьких… — Я не міг підібрати потрібного слова. — Хто ми такі?

— Ну-у-у… Подібні запитання могли б завести нас надто далеко.

— Надто далеко? А що, в твоїй довбаній безконечній вічності теж є такі поняття, як далеко чи близько? — Мене це починало дратувати. Коли нічого не можна довідатися у власного відображення, найкраще розбити свічадо.

— У нашій довбаній вічності є всілякі поняття, навіть такі, які тобій не снилися…

— Мені… Отже, потворо зі скла, ти визнаєш, що я — окремо, що я — не ти, а ти — не ми, то, може, досить?

— Ні. Ні, не досить… Нічого не відаючи… ніяк не діючи… ні на що не чекаючи… і такий кінець… і не одержати ніякого пояснення… і жодних оплесків… бо тамнемає оплесків… лише тиша і якісь прілі речі… прілі, бля, речі… ну його на хуй, це смерть…

Раптом я зрозумів, що він просто п'яний. Скотина! Набухатися в такий день! П'яне бидло! І я ще з ним розмовляв, я ще сподівався від нього якихось пояснень!..

Зі злості я жбурнув у віддзеркалення кавалком мила, але вцілив чомусь у сусіднє люстро, порожнє. Посипалося бите скло, заблискотіла амальгама, це вивело мене із заціпеніння, і я знову погнав уперед.

А навздогін мені лунало:

— Зеркала, пане Окрю, трохстінні зеркала… це є найліпше й найдешевше средство до плекання штуки володіння над собою.

За танцювальною залою зненацька відкрилася простора анфілада з'єднаних арками кімнат, яку годі було собі уявити навіть у найпафоснішому корпусі найблатнішого санаторію — уся ця розкіш заледве помістилася б у якомусь велетенському палаці. Все тут випромінювало велич і пишноту — золото, ліпнина, скульптури, вітрини, вікна, шик і глянс. Фальшиві колони, нашвидкуруч збиті з дощок, виглядали на правдивий мармур; картонні фігури лицарів вражали подобизною і вселяли непідробний ляк; ліпнина з пластиліну нічим не програвала гіпсовим оригіналам; підробна позолота блищала на зразок найвищої проби; полотна старих майстрів, разом із рамами наквецькані просто на стінах, відповідали першотворам до найменших дрібниць (особливо вражала велетенська «Битва Олександра»); зелений латекс штучних оаз, здавалося дихав киснем; а бутафорське умеблювання, вочевидь притягнуте з театру, обіцяло комфорт і старосвітську ергономічність. Єдине, чого тут не було — це жодних засобів для гігієни (не враховуючи нічних горшків попід ліжками), отже мені тут було нічого робити. Ковзаючись на слизькому паркеті, я підтюпцем побіг далі. Анфілада вивела мене до темного вузького коридору із помальованими олійною фарбою стінами, аварійними червоними ліхтарями під стелею та рядом дверей по обидва боки. Двері були без табличок, але різнилися і розмірами, і фактурою, і клямками. Одвірки місцями були пообписувані чи то графітті, чи то підказками, подекуди виднілися бейджіз проханнями не турбувати, стукати тричі або ж входити без попередження. Десь тут — підказувало мені чуття — могли б ховатися душові. Та щоб знайти їх, мабуть, потрібно було перевірити кожен вхід. Цим я і вирішив зайнятися.

#1: За першими дверима виявилася комірчина, заставлена восковими фігурами. Серед облич історичних знаменитостей та кунсткамерних почвар траплялися зовсім пересічні, і я із здивуванням впізнав у одній парі манекени моїх давніх знайомих — П'aвла і П'eтру. «Невже вони також померли?» — подумав я, і не на жарт злякавшись (ні, не припущення, що вони могли б уже бути мертвими, а отого також, що пролізло в свідомість з якогось чужого тексту), з розмаху затраснув двері і якусь хвилину стояв нерухомо.

#2: Наступні двері — дубові, подвійні — вели до передпокою Ростикової хати. Ростик з Наталкою натирали паркет — розлитої мною в «Гвинтових сходах» олії вистачило надовго. Христинка бавилася в кутку, сидячи на опудалі якогось білого пса.

— Привіт, — сказав Ростик.

— Привіт, — сказала Наталка.

— Вибач, що не запрошуємо до хати, — сказала Христинка.

Опудало і я промовчали.

— У нас тут після дезинсекції повна стерильність, — сказав Ростик.

— Аж Гуру не хоче в хату заходити, — сказала Наталка.

— Одне чучело залишилося, — сказала Христинка.

«Вже зовсім доросла дівчинка», — подумав я.

«Навіть мене по-дорослому назвала: Люґал-Ана-Мунду», — подумало опудало.

— Я тут чистилище шукаю, — пожартував я. — Себто душові.

— Так, я чув до большевиків тут були душові, - пожартував Ростик.

— Як помиєшся, заходь на каву, — пожартувала Наталка.

Люґал-Ана-Мунду і Христинці було не до жартів.

Олія всотувалася в дубове дерево паркету, немов у пісок.

#3: …посеред невеликої кімнати в надувному басейні сиділо двійко хлопчаків років п'яти, пляцкали по воді ручками і дивилися по телевізору «Діскавері» чотирнадцятим буддійським способом. Спосіб цей, без огляду на невисокий ініціаційний ступінь, потребував значних технічних засобів: кожна наступна програма демонструвалася під саундтрек із попередньої. Коли я зайшов, саме закінчувалася передача про життя комах: лицарські поєдинки жуків-рогачів, самка богомола, що відгризає нареченому голову в нападі копуляційного ентузіазму, мурашиний лев, який чигає у піщаній пастці на заблудлі душі. Натомість диктор завершував читання якогось окультного тексту:

— Наш досвід показує, що більшість речей закінчується смертю… Однак в а ш досвід… Досвід персонажів… Я кажу про смерть — такого досвіду ви не маєте. І це неможливо відтворити. Ви вмираєте тисячами випадкових смертей, але в них немає сили, що витісняє життя — ані подих не забиває, ані кров не холоне в жилах. Бо навіть умираючи, ви знаєте, що повернетеся, хіба що перемінивши ім'я. Після справжньої ж смерті ніхто не повертається — там немає жодних оплесків, жодних рецензій і слави — лише тиша і якісь прілі речі… це смерть…

Відразу по цьому почався науково-популярний порнофільм, знятий за допомогою томографа і внутрішніх міні-камер. На екрані розповзалися й миготіли кольорові плями, що являли собою або мапу збудженого мозку, або органи людського тіла, обсервовані зсередини. Увімкнувся, річ ясна, і звуковий супровід із попередньої, ентомологічної програми:

— …Чи пов'язано одне з одним? …І хто він насправді? Мабуть, уже найвищий час відповісти на це запитання. З-посеред безлічі комах, які живуть на просторах нашої неозорої вітчизни, є і така — мурашиний лев. Під час першої фази свого життя це обридливе створіння, схоже на безхвостого скорпіона, сидить на дні піщаної пастки-лійки і поїдає мурах, які туди потрапляють— через необережність, депресію, закоханість, по п'яні, з цікавості, з дурного дива чи жаги до пригод. — Потім щось відбувається, і потвора зі страхітливими клешнями покривається оболонкою, з якої за тиждень-два вилуплюється дивовижної краси бабка — чотири широкі крила й вузьке зеленувате черевце. І коли вона відлітає в напрямку багряного вечірнього сонця, що на нього в минулому житті могла лише зизувати з дна своєї вирви, вона, мабуть, уже не пам'ятає пожертих колись мурах. Так, може… сняться іноді. Тай чи з нею це було?