Чтение онлайн

— Мабуть, ви мисливець? — спитав пан.

— Не зовсім, але їду головним чином заради цього.

— Ну, то вам довго доведеться шукати таких звірів.

— Чому ж?

— Тут живе стільки людей, що лише подекуди, в глухих закутках, збереглися дикі звірі, та й то мало.

— Шкода! Навіщо ж тоді їхати в такі краї? Але все одно я знайду їх!

— Бажаю успіху.

Пароплав підійшов до кам'яної набережної. На березі стояли величезні амбри-склади. За ними тулилося багато маленьких будинків-ресторанчиків, які гули вдень і вночі. Поруч була і залізнична станція.

Тільки-но пароплав спинився і спустили сходні, як на нього кинулася ціла юрба напівголих бурих і жовтих людей. Вони кричали всіма мовами, штовхали один одного і наввипередки пропонували свої послуги.

— Готель Ява! Готель Нідерланди! Найкращий! Найвишуканіший! Туан, туан! [4] Я піднесу! — і вони майже насильно виривали з рук багаж. Тим, кого зустрічали рідні чи знайомі або хто їхав на певне місце, було мало клопоту, а новачки почували себе серед цього гармидеру зовсім безпорадними. Серед них закрутився, мов у вирі, й мінгер [5] Піп, закрутився і зник з очей.

Лише той пан, який недавно розмовляв з Піпом — видно багатий європеєць років двадцяти восьми, з чорною маленькою «іспанською» борідкою, — нібито не належав ні до тієї, ні до іншої категорії. Він спокійно стояв ззаду і тільки пильно придивлявся до натовпу носильників. Один малаєць поткнувся був до пана, але той суворо крикнув:

— Не треба!

В цей самий момент протовпився наперед інший малаєць, теж напівголий, але у величезному, щонайменше два метри в окружності, брилі.

— Туан, туан! Я піднесу! — сказав він і ухопився за речі.

Але перший носильник штовхнув його і закричав:

— Геть! Я перший!

Тоді втрутився сам туан і віддав речі тому, який був у брилі, що обурило не лише скривдженого, а навіть і інших носильників.

Треба було пройти через митницю. Процедура ця досить довга і неприємна. Крім перевірки речей і документів, треба ще показати «право на в'їзд»: якомога більше грошей, особливо це вимагалося від європейців.

Бачите, усі білі тут — пани і мусять бути панами, хоч лусни! Коли підвладні тубільці довідаються й побачать, що білі так само можуть бідувати, то вони перестануть шанувати й боятися голландців. А це дуже небезпечна оправа.

Зрозуміло, що в першу чергу пропустили білих.

Ось попереду зчинився галас і суперечка. Один неборак привіз мало грошей, і його затримали, щоб з наступним пароплавом відправити назад.

— Я ж можу працювати! Я ж не сидітиму на чиїйсь шиї! — виправдувався бідняк, але його й слухати не хотіли. І то правда: не можуть же хазяї рискувати своїм авторитетом через якогось там злидаря.

Дійшла черга до нашого пана. Він подав документи.

«Ван-Декер, представник фірми ван-Бром і К° в Амстердамі», — прочитав чиновник. А з-за його спини сунув носа в документ і якийсь тип, видно агент поліції.

Але ван-Декер уже показав «право на в'їзд» — чималу пачку гульденів. Чиновник одразу виявив надзвичайну пошану, а агент перестав цікавитись документами.

На вокзалі, беручи від ван-Декера плату, малаєць у брилі сказав:

— Якщо туан дозволить, я проведу туана до самого готелю «Ява».

— Добре, — поважно сказав ван-Декер і сів у вагон І класу, а носильник побіг у III клас.

Від Прийорка до Батавії ідуть кілька каналів, шосе, залізниця і трамвай. Невпинний рух був на всіх цих дорогах.

Але краєвид відкривався зовсім нецікавий, нудний. Затоплена низовина, чагарник, низенькі пальми, схожі на нашу папороть, купи бамбука, подекуди банан з величезним листям, яке висіло по боках, мов ганчір'я. Лише кокосові пальми, що вилітали з землі, як ракети, та задушливе вологе повітря — причина злісної малярії — свідчили, що тут жарка країна.

Ось показалась і сама Батавія, але знову нічого цікавого. Місцевість майже не підвищилася, ті ж самі канали на вулицях, тільки брудніші, а в них перуть білизну і купаються цілі сім'ї малайців та китайців.

Недаремно голландці втекли звідси і оселилися на кілька кілометрів далі, вище. Відтоді ця частина зветься

Старою Батавією, а тій дали назву Вельтевреден, що означає приблизно «добре самопочуття».

Там, серед пишних садів, у мармурових палацах, вони почували себе справді добре, а тут лишилися кольорові, які обслуговували магазини, контори, фабрики, майстерні й інші установи.

Коли ван-Декер вийшов з вагона, до нього знову підскочив малаєць у брилі й поніс речі. Біля вокзалу стояв автомобіль з готелю «Ява». Носильник поклав туди багаж.

На мить ван-Декер спинився, про щось думаючи. Але носильник почав кланятися й говорити:

— Хай туан їде спокійно, хай не турбується. Тугай усе зробить.

Тоді ван-Декер сів у автомобіль і поїхав, а Тугай побіг щосили відомими йому завулками.

Коли ван-Декер доїхав до готелю, там його вже чекав Тугай. Він так старався для свого туана, що навіть хазяїн готелю звернув увагу й сказав ван-Декеру:

— Хорошого, старанного слугу ви маєте.

— О, він у мене молодець! — з гордістю сказав ван-Декер. — Я з ним ніколи не розлучаюсь, особливо в поїздках по Яві, коли потрібен перекладач. Будьте ласкаві, ви вже дайте йому де-небудь притулок, я заплачу.

Тугая помістили в спільне приміщення, де були всі слуги. Більшість з них були метиси [6] , кольору «кави з молоком», як звичайно говорять тут. У одних було більше «кави», у інших було більше «молока», а взагалі — народ досить красивий, лише трохи зіпсований, бо вони вже вважали себе «панської крові» і з погордою ставилися до «темних».