Чтение онлайн

— Скоро ми побачимо, хто тут господар! — відповів він, ледве стримуючись. — А поки що пропоную вам здатися. Бо через кілька годин ви будете гойдатись на шибениці.

— Ось тобі й на! — звернувся Салул до своїх малайською мовою. — Бачите, вони пропонують нам здатися!

Це викликало веселий сміх серед повстанців. Потім Салул знову сказав у трубу:

— Ну, тоді ми знайдемо засоби заспокоїти вас. Поки що подумайте.

— Подумайте і ви, поки не пізно! — крикнув у відповідь ван-Хорк.

«Саардам» увесь цей час стояв на місці, машини глухо гули, працюючи вхолосту. Корабель навіть почало відносити трохи назад. Ззаду було причеплено чотири човни, на яких приїхали інсургенти (повстанці). Електрика на палубі погасла: це внизу вимкнули світло.

— Тим краще, — сказав Барас, — нам все одно немає потреби бути дуже освітленими.

Було годин десять. До ранку лишалося ще вісім годин. Навколо було тихо. Рух у Зондській протоці завжди дуже незначний, оскільки вона веде в південну безлюдну частину Індійського океану. Ліворуч темнів «Поперек Дороги», далеко праворуч миготів вогонь маяка.

Інсургенти почали радитися. Стояло питання: що робити далі?

— Ми маємо у своєму розпорядженні вісім годин, — сказав Салул, — час немалий. Але як заволодіти серединою корабля? Чи не спробувати штурмом взяти їх?

Найстарший з новоприбулих, Гудас, похитав головою і сказав:

— Це невигідно з двох причин: по-перше, вони можуть усіх нас по черзі перебити, а по-друге, під час такої бійки всередині корабля легко можуть вибухнути боєприпаси, і тоді ми не тільки всі загинемо, але й втратимо найдорожче для нас — зброю.

Саме в цей момент з півночі подув легкий вітерець. Барас раптом схопився й крикнув:

— Нічого цього не треба! Ми піднімемо паруси й підемо назад. Правда, вітер ще дуже слабкий, але за вісім годин ми зможемо від'їхати досить далеко. А на світанку можна чекати й сильнішого вітру. Вони хап собі там сидять. Ми встигнемо з ними справитись у морі.

Пропозиція була проста й розумна. Поки що спинилися на ній. Закипіла робота. Усі малайці вже давно відомі як спритні, натреновані моряки. Незабаром паруси були підняті.

«Саардам» став потроху повертати. Справа йшла мляво; вітер був дуже слабкий, часом зовсім стихав, і лише через півгодини корабель широкою дугою повернув назад. Тоді пішло легше. Вітер дув у спину хоч і не сильно, але зате його сила використовувалась повністю. Ось зник «Поперек Дороги», почав наближатися Анжер. Так ішли з годину.

Але раптом застукотіла машина і… корабель пішов назад!

— Ах, прокляття! Вони зрозуміли, що ми від'їжджаємо, і дали задній хід, щоб перешкодити!

Почалося незвичайне змагання: хто переможе — машина чи вітер?

В цю мить застогнав капітан. Салул згадав, що поранений лежить без будь-якої допомоги, і сказав у трубу:

— Пришліть лікаря: вашому пораненому капітанові потрібна допомога.

Звідти не відповіли, але було чути, що там радяться. Нарешті ван-Хорк сказав:

— А яка гарантія, що це не провокація?

Салул підвів голову, глянув навколо і, побачивши лейтенанта, сказав йому:

— Ви погодитеся від свого імені запросити лікаря до вашого капітана?

Лейтенант так само обміркував становище, як і ван-Хорк. Треба було виграти якомога більше часу. Але не можна було й залишати без допомоги свого капітана, хоч, напевне, їх усіх ці розбійники потім можуть розстріляти.

— Добре, — відповів він.

— Тоді Салул сказав униз:

— Зараз лейтенант Бренд скаже вам те ж саме.

Лейтенанта підвели до рупора.

— Я, лейтенант Бренд, підтверджую, що нашому капітанові потрібна невідкладна допомога.

Ван-Хорк впізнав голос і погодився, але з умовою, що лікареві буде дозволено повернутися назад. На це охоче була дана згода, бо все одно вони всі були в руках переможців.

— А може, лейтенант накаже їм, щоб вони здалися? — ще додав Салул і приставив до голови Бренда револьвер.

Лейтенант зблід, але, зібравши всі сили, відповів глухим голосом:

— Робіть, що хочете, але на це я не можу піти: не маю права, поки капітан живий.

— Шкода, — сказав Салул, — так було б краще для вас самих. Ми б вас усіх відпустили на волю, а так загинете і ви, і вони.

— Хай буде, що буде! — відповів Бренд.

Домовилися, що люк трохи відчинять, щоб пропустити одну людину, і що з обох сторін будуть вжиті застережливі заходи.

Так і зробили. Коли люк був піднятий, зверху і знизу наїжились багнети й гвинтівки, а серед них з'явилась голова лікаря. Він боязко виліз нагору з своїми інструментами, а люк одразу ж знову щільно зачинився.

Лікар перев'язав капітана, потім оглянув інших поранених. З них були вже мертві один з повстанців і два з команди: один — голландець, другий — індонезієць.

Потім так само лікар повернувся назад.

А корабель тимчасом майже спинився. Він не міг так швидко йти заднім ходом, як звичайним, але вітер був ще слабкий. І поки що «Саардам» лише крутився на місці.

Нарешті, машина почала перемагати: корабель став трохи посуватись назад.

— Усі, усі паруси! — командував Салул.

Розправили кожний клаптик парусів, навіть просто через палубу натягнули брезент. Вітер подув сильніше — і корабель посунувся вперед. Потім знову назад. Полонені голландці з тривогою стежили за цією дивною боротьбою.

Довго не було ніякого результату. Але через деякий час виявилося, що перемагає машина.

— Ех, вітру б, вітру! — кричали малайці в розпачі і з нетерпінням, тоді як голландці дуже хотіли, щоб вітер зовсім стих.