Не сумуй, що вродаОпадає з личка;Не сумуй: то шкодаДуже невеличка.А журись, що марноГине сила краща,Що минає хмарноМолодість пропаща.Що твоя відвагаНе палає гнівно;Що світові благаНе всім служать рівно.Хай важка дорога,Хай похмурі днини,-Все зроби, що мога,На користь країни!В ланцюгах неволіГинучи заранку,Жваво проти доліБийся до останку!
ПЛОВЕЦЬ
Пам’ятаєш мудру раду -Не пускатись в згубний мир?Ти ж подався без оглядуІ налучив просто в вир.Закрутили в своїй пащіТебе піняві вали;Поривання твої кращіТебе в прірву затягли.Але й гинучи зараніВ борвах виючих отих,У добра та зла пізнанніТи вишукував утіх.
Собаки брешуть; я прочнувся...
Собаки брешуть; я прочнувся:Знадвору шемріт доліта...Хотів озватись, та й запнувся...Оце, крий господи, слята! [3]У хату сунеться добродій,Синемундирний, [4] як мара,А ціла низка «благородій»За ним у двері напира.Чи не лиха ж мені година:Яке недобре їх несе?Ну, чим завадила людина?Перепаскудять зараз все...
3
– Слята - напасть.
4
– Синемундирний добродій - жандарм.
СТОМА
Тихо, наче у могилі;Замира душа...Мої думоньки безсиліСтома заглуша.Тільки стука дощ у кришу;Вітер загува,Зворушає сумну тишу,Серце надрива.
Чи ви живі, чи повмирали...
Чи ви живі, чи повмирали;Чи я діждусь коли, чи ні,Щоб клаптик часом переслалиПаперу братнього мені?Прохав, молив... Що більше вдію?Хоча б хто на сміх написав...То все б кохав дурну надію,Все б долі привид не згасав.
В ХОРОБІ
До свого горя зачини дверці,Бо, коли сльози поллються в тебе,Защемлять рани на хворім серці,Кожен згадає тільки про себе.Не шукай в світі ніде розваги,Бо хто простягне на поміч руку?Не жди, не думай: дурні забаги...Усяке втопить тебе в багнюку.Життя нелюдське, життя жорстокеПанує вколо, панує всюди...Кругом болото - грузьке, широке,Труйне повітря вдихають груди.Великий світ наш... нема ж до когоНі пригорнутись, ні забалакать...Самотнє серце з болю тяжкогоНе перестане довіку плакать.Та вже недовго; вже дочуваю -Надходить сумно кінець довчасний...Прощай, мій любий, коханий краю,Як я - забутий, як я - нещасний!Броджу, тиняюсь, мов потороча,Тужу день божий - ввечері, вранці...Чи ж приголубить душа жіночаХоч на хвилинку, хоч наостанці?Стою, питаю... нема ні гуку...Мутиться розум, слабіють сили;Я тільки чую пекельну муку,Я тільки прагну швидше могили...А колись... боже... Невже минуло?Бажав покласти за других душу...Те почування ще не заснуло,З тим почуванням спочити мушу.Зберіг я свято юнацькі мари,Не відступлюся від них ніколи...А тільки шлях мій окрили хмари,Крихітки навіть не знав я долі.Та вже недовго; вже дочуваю -Надходить сумно кінець довчасний..Прощай, мій любий, коханий краю,Як я - забутий, як я – нещасний!
Тяжко дихати... В голові нема ані одної думи ясної...
Тяжко дихати... В голові немаАні одної думи ясної...Навкруги, куди б не поглянув, тьмаЯ блукаю сам... Ти не йдеш з ума;Мру без тебе я, зорі красної!Я конав, ридав; глух за гуком гук;Я шукав, молив душі рідної;Так нема її... Я упав від мук;Захитався стяг в слабім стиску рукСеред темряви непрохідної.Сумно; радоньки не знайду ніяк...Доки ж доля та буде мариться?Проти власних мрій я лихий бояк...Доки ж вештатись мертвяком і як,Доки сонечко буде хмариться?Вічно терпіти... Та всьому є край;Бо хоча б яка мета малася...Не дігнати літ, як пташиних зграй;Не вернуть надій, хоч кладись - вмирай...Нитка прядена увірвалася.Небагацько ждав від людей собі,Але й те мале не справдилося...Легше б згинути враз було в борбі,Аніж тратити день за днем в журбі...Де завзяття те, де поділося?Не мені цвіли запашні квітки,Мій садок проріс скрізь бугилою...Нічий милий зір не запав утямки,Не простяг ніхто за весь вік руки...В самоті стою над могилою.Не судіть мене, не ганьбіть мене...Де людина та загартована,Що поборе вмить все гірке, сумнеАбо каменем без жалю шпурне,Чужим стогоном роздратована?Тяжко дихати... В голові немаАні одної думки ясної...Навкруги, куди б не поглянув, тьма...Я блукаю сам.... Ти не йдеш з ума;Мру без тебе я, зорі красної!
Весна, весна... Надворі май...
Весна, весна... Надворі май;А в нас лежать сніги;Панує стужа навкруги...Весна, весна... а в нас - гай-гай!Дріма похмуро чорний гайТа додає нудьги.Весна, весна... Надворі май;А в серці жаль та сум;Справляє небо якийсь глум...Весна, весна, а в нас - гай-гай!Хоча б малесенький розмайДля нерозважних дум!Весна, весна... Надворі май;А в нас, замісто чар,Густий серпанок темних хмар...Весна, весна, а в нас - гай-гай!Далеко зором не сягай,Згаси остаток мар.Весна, весна... Надворі май;А в нас - ні круть ні верть:Якась німа, нелюдська смерть.Весна, весна, а в нас - гай-гай!Все кличе: до труни лягай,Бо чаша повна вщерть!
Він ходив сумний, як нічка...
Він ходив сумний, як нічка:Все вона не йшла з ума;Нею марив, їй у вічкаПриглядався крадькома.Позирав щораз в віконце,Чи не трапиться вона -Його щастя, його сонце,Його зіронька ясна.Все б на неї видивлявсяТа балакав без кінця,А зустрілись - мов затявся,Не відшукував слівця.Потім знов тинявсь маною.Чи не вбачить крадькома;Плакав нишком, жив одною,Не міг викинуть з ума.
Куди подінусь я з нудьгою...
Куди подінусь я з нудьгою,Куди подамся від журби,Робак, роздавлений ногою,Нікчемна іграшка судьби?Всім світить сонечко ласкаво,Всіх гріють промені ясні;Але те перше наше правоНам тільки мариться у сні.І я кляну за катом катаВ моїй невольницькій глуші,Що. нацькував на брата - брата,Відкинув душу від душі,Люд закував в цупкі кайдани,Позбавив молодість мети;Кляну... та як загоїть рани,Де крихту роздиху знайти?
Годі, годі. Злої трути...
Годі, годі. Злої трутиДосить випив за життя,Досить вивчивсь шию гнути,Сподіватись без пуття.Сумні літа - їх не сперти;Тяжкий досвід - з ним лягти...Тільки й долі - чесно вмерти,Хрест без плями донести.
Ти погасла, ясна зоре!...
Ти погасла, ясна зоре!Став я мовчки, загадався...Не гадалось... В темне мореБез весельця сам подався.Де сіромі прихилитись,Що казати, що робити,Як нема кому молитись,Як нема кого любити?