Чтение онлайн

— Неохота… у мене своє діло є. — І він знову заглибився в сторінки пошарпаного підручника, погладжуючи по спині вівчарку Джоя.

— Нічого, Стьопо, працюй самостійно, — відзначив і старший геолог Захар Іванович, зазираючи у відерце, де билася спіймана риба. — При такому кльові ти й сам цілком впораєшся. Та й пізнувато вже — незабаром сонце зайде, вистачить!.. Викупаємося ще разок— і я поїду додому готувати юшку. Не заважатиму вашій ночівлі на березі річки… А це що? — Він здивовано підвів голову.

Джой скочив на ноги і стривожено дивився вгору.

На сутінковому вечірньому небокраї раптом з’явилася яскрава червона смуга. Спочатку коротка, вона немов стрілою пронизала потім небосхил і ввігналася, здавалося, просто в далекий синюватий ліс — десь кілометрів з п’ятнадцять звідси. А ще через кілька секунд у небі загуркотів уривчастий грім, його звуки долинали від дивної червоної смуги, що повільно розпливалася в сутіні. Джой наїжився і глухо загавкав.

— Метеор! — вигукнув Петро, відкидаючи книжку.

— Та ні, не метеор, а вже скоріш крупний метеорит, — сказав Захар Іванович. — Ого, такий гуркіт.

— А може, це міжпланетний корабель? — озвався Стьопа, забувши про вудочки. — Та ще й не який-небудь там, а з далеких чужих планет… Ну й здорово було б! А чому б і не так, Захаре Івановичу? — обернувся він до геолога.

— Хто ж його знає, — повільно відповів той. — Фантазувати, певна річ, можна скільки завгодно… Втім, метеорит і справді дуже великий.

Яскраво-червона смуга в небі вже розтанула. І сутінки, здавалося, ще більш згустилися над землею. З південного боку, звідти, куди впав метеорит, різко й несподівано промайнув порив вітру. І знову все затихло. Джой перестав гавкати й улігся на траві.

— Ну, купатися, так купатися! — рішуче заявив Петро.

За хвилину галасливе купання було вже в розпалі. Сміючись і відпльовуючись, Стьопа рятувався від Джоя, що намагався схопити його й витягти на берег: собаці здавалося, що його друг перебуває в смертельній небезпеці. А коли Стьопа поринав, то Джой здивовано оглядався і, не знаходячи його, кидався до Петра: адже й тому треба було допомогти.

Захар Іванович виліз на берег.

— Ну, а тепер до побачення, хлопці! Диви, вже смерклося! — вигукнув він, хутко одягаючись. — Поки доїду, вже й ніч буде. Значить, переночуєте тут, на бережку, як домовилися, а завтра вранці — на базу. І без запізнень! Рибку я захоплю з собою, ранком для всіх зваримо юшку.

Захар Іванович почепив відерце з рибою на кермо свого велосипеда.

— Джой, ти лишайся тут, тут! Повернешся з хлопцями.

Джой крутнув хвостом. Разом з друзями він уважно дивився на постать Захара Івановича, що швидко зникала в мороці, а потім знову лінькувато поклав голову на лапи. Петро і Стьопа розпалили вогнище, закип’ятили воду, повечеряли смаженою рибою, нагодували й собаку. І тоді Стьопа знову сказав, поглядаючи на розсипані в нічному небі зірки:

— Звичайно, все це нісенітниця… а втім, коли б це й справді був не метеорит, а міжпланетний корабель з якоїсь іншої планети?..

Раптом Джой скочив на ноги. Його шерсть наїжилася.

— Що таке, Джой? — здивовано спитав Петро. Собака здригався від збудження, уривчасто гавкнув раз, другий, хутко рвонувся вперед і зник у темряві. Гавкання раптово обірвалося, немов собаці перехопили горлянку. І все затихло.

— Джой! Джой! Де ти? Джой, іди сюди!

Але собака безслідно зник, наче потонувши в нічному мороці.

— Куди він подівся? — Стьопа взяв палаючу головешку з вогнища і пішов у той бік, куди кинувся Джой, оглядаючи кущі й дерева. Незабаром він повернувся:

— Ні, нічого не видно. Немов провалився наш Джой… І головне — не гавкає! Треба взяти більшу головешку…

— Ні до чого все це, — спинив його Петро. — Що ти там знайдеш у цій темряві? Диких звірів тут немає, а люди… люди прийшли б сюди, до вогнища.

— А де ж тоді Джой?

— Ну, звідки ж мені знати? Побігає, побігає і прийде сам. Якщо він не гавкає, значить, загалом усе гаразд. Краще давай спати. Прокидатися ж доведеться вдосвіта.

Стьопа все ще тривожно оглядався. Потім він сказав:

— Ні, не подобається мені все це… Знаєш що? Давай повісимо одяг на дерева. Бо ж коли раптом хтось прийде сюди й забере все. га? Та й вогнище розпалимо велике…

— Дурниці, — вже сонно відгукнувся Петро. — Хто ж може опинитися тут? Ну, коли ти вже так хочеш, давай. Підстилки у нас є, і холодно, мабуть, не буде.

Через кілька хвилин вони вже лежали на підстилці. Вогнище рівло й яскраво палало, кидало відблиски на сусідні кущі. Петро заснув одразу. А ще трохи згодом заснув неспокійним сном і Стьопа.

Капітан прислухався і знову незадоволено потер себе над очима рукою, що раптом з’явилася. У нього, здається, боліла голова… Втім, це дрібниці… Головне діло — термінові дослідження. Він ще раз прислухався, скеровуючи довге вухо, що виникло в нього, у бік виходу з міжпланетного корабля. Так, було чітко чути, як зашурхотіли герметичні засуви в головному люці. За хвилину навіть легко війнуло свіже повітря з відчиненого люка. Значить, біля входу корабля щось відбувається…

Трохи згодом на порозі каюти з’явився начальник розвідки Номер Три.

Капітан нетерпляче спитав:

— Ну, і що?

— Завдання виконано, Капітане, — відповів начальник розвідки. — Наші розвідники взяли зразки нижчого типу тваринного світу. їх принесли сюди.

— Які ж вони?

— Нічого особливого, Капітане. Здебільшого, ссавці і птахи. Представники вимерлих на нашій планеті видів.

— Гаразд, ходімо, я подивлюся, — наказав Капітан.

У великій каюті корабля на підлозі лежали принесені розвідниками зразки. Капітан оглянув їх. Офіцери й розвідники стояли біля стін каюти, непорушно застигнувши. Тільки їх очі невідривно стежили за діями Капітана. В їх нерухомому погляді було щось, схоже з гострою уважністю спрутів чи кальмарів, холодною й безжалісною. Капітан пересувався на широких ступнях, які ставали чи м’якими на взірець лап звірів, чи жорсткими, наче ноги птахів, — залежно від того, на що він дивився. Ступні Номера Три і Номера Чотири також негайно змінювали свій вигляд; і розвідники, що стояли біля стін, теж раптово і дисципліновано надавали своїм нижнім кінцівкам точної форми ступнів Капітана, що змінювалися під час огляду.