Чтение онлайн

— Гарний презент, — сказав я сам до себе. — Вони там у пеклі справді щось наплутали, а мені через їхню помилку дістався такий чудовий подарунок.

Раптом за моєю спиною почулося тихе зітхання, а відтак — знайомий вже голос.

— Ніякої помилки.

Я рвучко озирнувся. Чорт (той самий Альфред фон Бурбурмуло) знову сидів на стільці, поклавши ногу на ногу, і жалісно дивився на мене.

— Ти ж сказав "чорти б мене взяли", — пояснив він. — І ось я до твоїх послуг. Ми, дияволи-спокусники, страшенні індивідуалісти, працюємо виключно одноосібно, тож даруй, що на твій виклик з'явився я один.

Я повернувся до канапи, присів і запалив сигарету.

— Атож, я так і сказав, — не став заперечувати я. — Але просто так сказав. Спересердя.

— Знаю, знаю, — закивав чорт рогатою головою. — Проте в канцелярії це зареєстрували як виклик. Сталася не помилка, а прикре непорозуміння, таке вряди-годи трапляється. І нічого вже не вдієш: виклик є, і він рахується за мною... Ось такий я невдаха!

— Ба! — сказав я. — Я теж невдаха. Що ж нам тепер робити?

— Інструкція вимагає, щоб я спокушував тебе, — відповів чорт.

— Що-що?!

— Спокушував. Тепер я мушу різними диявольськими спокусами домогтися від тебе добровільного підписання угоди про заклад душі.

— Ага... — Я поклав сигарету на край попільнички і неквапно пройшовся вздовж кімнати. За час, що минув від першої появи чорта, я вже розторсався і тепер почував себе вельми незатишно в його товаристві, по спині знай пробігали мурашки, а від останньої його пропозиції мені взагалі стало моторошно. Проте я намагався й надалі тримати марку, лишаючись зовні незворушним. — Отже, закласти душу?

— Авжеж, авжеж, — ствердив чорт зі слабкою надією. — На відповідний до бажання термін. Можна зовсім ненадовго, скажімо, на тисячу років.

Осмілівши, я взяв запалену сигарету і помахав нею перед свинячим рилом чорта.

— Е, ні, друже мій лукавий, не сподівайся! Я нізащо не піддамся на твої диявольські спокуси.

— А я й не сподіваюсь, — приречено мовив чорт. — Не буду я тебе спокушати, не буду, не турбуйся.

— Гм-м... — Мене здивувала й насторожила така поступливість. — Дозволь запитати: чому?

— Бо не можу, — щиро зізнався він. — Не вмію.

— Отакої! — Я був приголомшений. — Не вмієш? Але ж ти диявол-спокусник...

— Восьмої категорії, — уточнив чорт. — У царині спокуси я виявився цілковитим невдахою — надто вже я чесний та чулий, зовсім не пристосований до суворих реалій пекельного життя. — Він важко зітхнув і весь знітився.

За ним зітхнув і я, бо й сам був невдахою в земному житті й ніяк не міг пристосуватися до нього. Мимоволі я відчув якусь душевну спорідненність з цим бідолашним сином потойбіччя.

— А колись я вважався найздібнішим серед ровесників, — продовжував бідкатися чорт. — З відзнакою закінчив навчання, на відмінно пройшов практику, в буквальному розумінні цього слова зірки з неба хапав, був нагороджений почесною грамотою Його Сатанинської Високості — а це, знаєш, неабияка честь. Мій татусь, царство йому підземне, так пишався мною, так пишався, все мріяв колись побачити мене Темним Ангелом... Добре, що він не дожив до моєї ганьби.

— А що з тобою трапилося? — співчутливо поцікавився я.

— Сам бачиш, що! По закінченні вищого пекельного уніварситету імені Веліала я був призначений дияволом-спокусником другої категорії... І ось, скотився аж до восьмої.

— Яким чином?

— Відповідно до Статуту, — пояснив чорт, — за три невдалі спроби спокушення поспіль диявола-невдаху автоматично переводять на щабель нижче. Так я й потрапив до восьмої категорії.

— Зрозуміло, — сказав я і загасив недопалок у попільничці. Наступної миті між моїми пальцями з'явилася нова сигарета, на кінці якої жеврів вогник. Я вдячно поглянув на чорта:

— О! Спасибі!

— Пусте! — чорт мляво махнув рукою. — Люблю робити людям маленькі послуги, причому задарма. — Він зітхнув. — Отакий я чудернацький, сказати б, нетрадиційний диявол. — І з виразом процитував Фауста: — "То хто ж ти є?" — "Частина тої сили, що вічно прагне зла і вічно творить благо". — Начитаний виявився дідько!

— Виходить, ти вже примудрився не спокусити щонайменше вісімнадцять душ? — спитав я, подумки зробивши відповідні підрахунки.

— Двадцять, — похмуро підправив мене чорт. — Ти будеш двадцять перший.

— Невже так часто трапляються у вас такі непорозуміння, як от зі мною?

— Та ні, ти в моїй практиці перший. Всі інші викликали мене свідомо, спеціальними заклинаннями, вони самі прагнули закласти свої душі.

— І в чім же була заковика?

— Вони бажали нездійсненного.

— Що? — здивовано перепитав я.

— А що ти думав! — Чорт стенув плечима. — Я ж не всемогутній. І немає на світі нікого всесильного і всемогутнього, бо такий може бути лише один-єдиний, а тільки нас, дияволів-спокусників, кількасот тисяч. А ще є Бородань зі своєю бандою розбійників...

— Який бородань?

— Та Бог, хто ж іще.

— Так-так-так, зрозуміло, — сказав я і більше нічого додати не зміг.

— От, приміром, — вів далі чорт, — викликає мене дев'ятиніг з шістдесят четвертої Лебедя, лікар за фахом, і каже: бери мою душу на віки-вічні, бери мене всього з тельбухами, тільки зроби, щоб усі люди... тобто дев'ятиноги не хворіли ні на які хвороби.

— Шляхетне прохання, — прокоментував я.

— Проте нездійсненне. Бо ж інші дев'ятиноги, знай, вимагають від інших моїх колег наслати на своїх недругів різного штибу болячки.