Чтение онлайн

— Що, пане Йване, як гадаєш, чи не слід написати всім володарям, щоб повідомити про нашу перемогу? Так, мовляв, і так, ваші величності, кланяємося вашому маєстатові і вітаємо народи ваші в ім’я народу нашого, який заявляє про себе світові двома великими виграними битвами, більших за які вже не буде — отож, входить сей народ український в історію, а сталося се року Божого такого — то, дня й місяця он якого.

— До кого велиш укласти такі послання?

— Найперше до православного царя московського, тоді до султана турецького, його королівській мосці Владиславу, князю семиградському Ракоці, господарю молдавському, може й королям шведському, французькому та англійському, не знаю, чи й Венеції треба одразу, папі римському й згодом можна, коли про віру писатимемо, бо ще по землі ходимо по коліна в крові, до неба й голову неспромога піднести.

Тут з’явився Демко. Доволі розшарпаний і вимучений, таким його ніколи не бачив.

— Дозволь, гетьмане?

— Чи ти не за Потоцьким ганявся? — посміявся я. — Так він уже давно в ликах. Чи, може, з ведмедівською попівною 71 зчепився та насилу вирвався?

— Та шукав же той проклятущий бочонок! — почухав спітнілу чуприну Демко.

— Знайшов?

— Знайшов тут двох козаків.

— З бочонком?

— Та ніби й з бочонком, ніби й без бочонка. Дозволь впустити їх сюди, гетьмане.

— Хай увійдуть. А то я все полковників самих слухаю та ось писаря. А козаки до свого гетьмана й пробитися не можуть.

Увійшли два козарлюги, вогник над свічкою злякано застрибав, похилився, я прихистив його долонею, глянув на них прихильно.

— То й що, панове — молодці?

Вони стояли, поштовхуючи плечем один одного, прокашлювалися, ніяк не могли. вирішити, хто ж має казати.

— Зветеся як? — поспитав я.

— Я — то й Кирило ніби, — сказав один, — з Гончарів.

— Батько горшки ліпив, а ти товчеш?

— Та коли вони під ноги попадають, та ще чужі, то що ж, пане гетьмане!

— А я Василь Замриборщенко! — товстим басюрою повідомив другий.

— Та вже кажіть панові гетьманові, що знаєте! — прошепотів їм Демко.

— Ну, то ми ото з Кирилом, та ще там з хлопцями… — почав Замриборщенко.

— П’ятеро нас було, — додав Гончар, — воно ми ліку й не вели, бо не було на те потреби, а вже, туді, як стали коло того пана, туді, так і вийшло, бо вже не обійдешся, туді…

— На пана й не напоткнулися б, бо чалапкався в шувари, то й хай би собі чалапкався. Так дуже ж був товстий, — перехопив мову Василь. — Таке як кабанюра саляний вибарложується тобі. Ну, то ми його попідбіччю — штрик! А він не в скоки, а репетувати. Лайдаки, мовляв, гультяйство і хто там ми ще. Не встану, каже, хочу тут умерти і душу свою заповідаю своєму, значить, панському Богу. Ну, ми тоді переморгнулися та забігли ззаду та спереду, двоє за руки, двоє за ноги, а п’ятий з тилу за чуприну. Так і вийшло, що нас п’ятеро. Ну, ото цурпелимо пана, щоб татарам його здати чи там якій бенері, а пан репетує;, «Лайдаки, чуприну мені пошкодите!» — «Та чи тобі, сучий сину, кажемо, в чуприні весь гонор!»

А тут пан осавул гетьманський. Як побачив нас за такою роботою, та як тупне ногою. Мовляв, кидайте свого такого — сякого пана та йдіть за мною! І ото одним пальцем нам мель — мель — мовляв, за мною йдіть, а другий собі на уста, щоб і пари з уст. Та нам що! Приводить до якогось воза, всього в залізі, а потрощеного. З гармати, видно, в нього пальнули добряче. На возі й добра ніякого, один бочонок.

— Та й не бочонок, а барило, туді! — перебив Кирило.

— Таки добряче барило. Залізними обручами так общпуговане, що й саме ніби залізне. Пан осавул і каже: беріть. Ми за барило — еге! А його й не зрушиш. Наче чорти його до воза припнули. Ми й так, ми й сяк, а пан осавул нагаєм нас по спинах! Мовляв, пана нести вміли, а цього не зметикуєте!

— Це ти вже нагая пускаєш? — поглянув я на Демка.

Демко промовчав, але вмовкли й козаки.

— Ну! — підігнав я їх.

— То ми вже після того нагая здобулися якось. Та те барило покотом.

— Куди ж ви його котили?

— Чорти ж його маму знають! — сказав Кирило. — Десь, туді, пан осавул хотів його сховати, коли, туді, нагодився пан осавул генеральний.

Нарешті й мені стало роз’яснюватись в голові.

— Іванець? — спитав я Демка.

— Так.

— Де він?

— Боявся тебе гнівити.

— Де?

— Тут недалеко.

— В бочонку що?

— Те, що шукали.

— Веди його сюди!

Іванець довго й не барився. Вскочив до намету, упав мені до ніг, мукав:

— Пане гетьмане, пане геть…

— Ану, хлопці, — звелів я, — притримайте пана осавула за руки та ноги, а вже за чуприну я його сам притримаю. Демку, де той нагай? Та принеси попону з мого коня!

— Батьку, прости, — притиснутий козаками, благав Брюховецький, — беріг, щоб не пропало, прости, батьку!

— Ще тобі й честь, як шляхтичеві, — посміявся я, — не на голій землі хльости дадуть, а на килимку! Ану, Демку, накрий його попоною.

Демко кинув попону на Іванця, і я вперіщив нагаєм, цілячись Іванцеві впоперек спини. Той рвонувся, але козаки тримали міцно, я вдарив ще вздовж;, а тоді навскоси, нагай стріляв по цупкій попоні, ніби прядив’яна пуга, Іванець кричав не так од болю, як од переляку й ганьби, а я шмагав його щосили, виганяючи з себе злість, яка назбиралася, може, й за роки цілі, примовляючи за кожним ударом:

— Шкуру б з тебе спустити! Шкуру б з тебе! Знатимеш, як чужого меду їсти! Знатимеш, що шукати! Де Чаплинський? Де? Послав тебе за чим? За чим? За Чаплинським чи за золотом!

Знесилившись, кинув нагай, показав козакам, щоб одпустили, махнув рукою Брюховецькому, який знову кинувся мені до ніг: геть! Демкові звелів дати козакам по двадцять золотих, сам знову засів з Виговським, що все те бачив, але не промовив і слова, та й тепер взявся обдумувати зі мною послання до можновладців, так ніби нічого тут у наметі й не сталося.