Чтение онлайн

Нарешті, її сусід отямився й гаркнув нерозбірливо щось на кшталт — «А ти шо за чмо і звідки ти нарисувався?»

У наших краях, не обтяжених високою Традицією, після такого звернення ти мав або стерти негідника на порох, або назавжди втратити обличчя чоловіка, здатного відстояти свою честь… Власне, так було й тут колись. У старі добрі часи. Але зараз… Тому я обрав дещо іншу стратегію протистояння… Ну, всім зараз відому — не зауважувати супротивника, через що примусити його зрозуміти всю ілюзорність власного існування… Прийом і на цей раз подіяв, хоча я краєм ока таки оцінив усі можливості тяжкого кухля з пивом у випадку переростання холодного протистояння в бойові дії.

Дівчина теж не звернула жодної уваги на свого сусіда, хіба що майже непомітно, презирливо й багатозначно скривила куток рота:

— Знаєте, нема з ким поговорити…

— Ну, то я до ваших послуг, колего! А то, якось на конференції не познайомилися… — Я спробував максимально тверезо посміхнутися. — Мене звуть Дмитро.

Дівчина посміхнулася у відповідь. У її очах блимнув певний острах, цікавість і багато чого іншого. Є такий затертий від вживання де треба й де не треба вислів — «потонути в її очах»… Так ось, погляд її очей поглинув мене, немов падіння в солодку безодню… Я навіть не визначив колір її очей — просто відчув, що вони набагато більш красномовні, ніж усі її слова й рухи…

Вона ледь посміхнулася і простягнула мені руку:

— Христина.

Я торкнувся її пальців, імітуючи рукостискання. Долоня була гаряча, але кінчики тонких пальців виявилися прохолодними. Мене це трохи збентежило. На вказівному пальці темно блимнув срібний важкий перстень. Мабуть, важчий за всю її тендітну ручку. Ледь відірвавшись від її очей, я скоса глянув на сумного залицяльника дівчини. Той зосереджено, з п’яним похитуванням, підводився. У його поставі зчитувалася велич невизнаного й недоступного для невдячних сучасників генія. За мить він десь зник, промимривши щось образливе…

Я спробував не видати своє полегшення із його відбуттям, але підозрюю, що від її погляду навряд чи можна було щось приховати…

Ну що робити в таких випадках? Я раптом перетворився на балакучого дурника, який ховається за зливою незграбаних промов. Христина слухала мене й мовчала, не намагаючись додати ані слова. Хоча я все зчитував з її очей. Отже — я безперервно про щось теревенів, вона мовчала, але справжній діалог відбувався між нашими поглядами. І був він досить красномовним. Нарешті я замовк, уважно подивився їй в очі і стишено, відчуваючи, як пересохло в мене в роті, наважився сказати:

— Може продовжимо нашу розмову в мене у квартирі?

Христина на мить завагалася, по обличчі майнула тінь сумніву, трохи страху, але все це переважила якась холодна рішучість. Вона кивнула головою і сказала:

— Добре.

Ми йшли темною вулицею, і сніжинки повільно вкривали наші плечі. Сніг засипав бруківку й порожні лави, осідав на середньовічних барельєфах будівель, тьмяних ліхтарях і темних скелетах безлистих дерев. На диво, небо не було повністю заслане хмарами, і повний місяць досить виразно завис поміж вузьких дахів, немовби навмисно обирав диспозицію над вузькими вулицями, аби поступово прокладати стежку, якою я вів свою супутницю. Або вона вела мене? Так, дійсно! Раптом я збагнув — хоча вона і взяла мене під руку, але якось залишалася навдивовижу легкою й невагомою. Христина немовби пливла по білій засніженій бруківці, майже не торкаючись землі. І в той же час я відчував, що її плавна хода (ледь відчутне торкання до моєї правиці) дуже впевнено спрямовує мене у визначеному напрямі.

Я багато разів бував у Місті. І кожен раз примудрявся заплутатися у його вузьких і хитросплетених вуличках. Ці вулиці, які, здавалося, були чимось на кшталт зачарованого лісу із казок братів Грімм, могли змінювати свої напрями та маршрути, перекручуватися та розпрямлятися, мінятися місцями, відштовхувати або навпаки — утягувати в себе. Узагалі, Місто володіло впевненою здатністю панувати й над своїми давніми мешканцями, і над новоприбульцями. Але на Христину його влада наче не розповсюджувалася. Навпаки, її впевненість, легка й ніжна, непомітна оволоділа мною, і я, тримаючи легеньку ручку, покірно йшов за її легким подихом. Було саме так — моя супутниця впевнено вела мене до будинку, загубленого в цих вузьких закапелках, де я знімав на час конференції квартиру.

Квартира була у старій кам’яниці часів старої доброї «санаційної» архітектури. Сам будинок стояв старий і занедбаний, ще не викуплений під чергову креативну кнайпу. Я довго возюкався із ключами, намагаючись відкрити вхідну браму, аж поки не відчув руку Христини на своїй змерзлій долоні. Кінчики її пальців були так само холодні, як і раніше у кнайпі, але якимось дивом вони зігрівали. Іще м’яко спромоглися спрямувати мою долоню із ключем у дивовижний — потрібний — напрям, від чого дубові ворота зарипіли, замок обнадійливо клацнув, і ми опинилися на темних сходах. Я зупинився. Ось бувають такі секунди в житті, коли, ніби ти й маєш йти далі, але світ навколо тебе зникає, згаснувши у світлі незбагненного сяйва твоєї супутниці. Я й сам не встиг отямитися, як її руки опинилися на моїх плечах, а мої руки на її талії.

— Не поспішай, любий… — тихо прошепотіла вона.

І я потопав у пахощах її волосся, у теплі її обличчя, яке незбагненно ніжно притулилося до моєї щоки, і в мелодіях її голосу над моїм вухом.

— Не буду… — пообіцяв я і, знову увібравши її тонкі пальці до своїх рук, продовжив свій шлях сходинами…

У квартирі панувала темрява, і в мене не було жодного бажання порушувати її мінливу непроглядну екзистенцію. Тим більше, що місяць вдало заявляв про свої права крізь відкрите вікно, а дихання Христини, тонкі руки якої міцно й легко тримали мою правицю чітко визначали мій шлях. Прямо до ліжка.

— Дмитре, — почув я голос Христини, — я читала твої книги…

Я зупинився. І відчув, як її пальці зімкнулися із несподіваною силою на моїй долоні.

— Про книги зараз розмовляти будемо? — запитав я.

— А ти правда віриш у те, що ти пишеш?

Водночас я відчув, як її руки обійняли мене.

Моя вільна рука, намагаючись увімкнути світло, мляво хлопала по стінці.

— Не вірив би, не писав… — стишено буркнув я, відчуваючи, що її голос і тепло рук перетворюють мене на безпорадне створіння, що остаточно втрачає контроль над ситуацією. Це було для мене нестерпно й одночасно солодко.

Я врешті намацав вимикач, клацнув, але світло так і не блимнуло.

Щоб якось повернути себе до тями, я кволо перепитав:

— Щось хочеш уточнити?

…Зазвичай алгоритм подібної ситуації досить простий — ніч, сходи, холодна квартира, ліжко, ніжне тіло у твоїх обіймах. Але тут щось явно вибивалося із звичного ритму. Її питання?

— Та ні… — Вона засміялася. — А ти не боїшся власних Текстів?

Я рвучко повернувся до дівчини… Її руки миттєво сплелися на моїй шиї. Її дихання поглинуло мене. Я відчував себе безпорадним перед ніжними й сильними рухами.