Чтение онлайн

Льодоруб пролетів метрів сорок, не більше. Анатолій побачив його ще здалеку, під скельним виступом, і,пам'ятає, тоді ще подумав полегшено, що вони таки встигнуть взяти вершину; але тут з-за хребта виткнувся Володя Берсеньєв, і все пішло шкереберть, і думка про сходження, яка досі володіла ним неподільно і була для нього єдино важливою, такою важливою, що він, не вагаючись, поступився б заради неї всім,– ця думка одразу ж щезла безслідно, розтала, мов дим.

Володя Берсеньєв не мав на одній руці рукавиці. І йшов, наче п'яний...

«Ніколи не зможу простити тим обом, що вони не завернули вчасно Володю,– скаже мені Анатолій.– Не стали одразу ж спускати донизу. Особливо Пашці... Він же не вперше підіймався у гори».

Може, тому Пашка оте пізніше й сказав... Сказав батькам Берсеньєва, що Анатолій силоміць погнав Володю в гору. Вже важко хворого...

Чужа душа – темний ліс. І кожен власну совість присипляє по-своєму...

Отже, Володя загубив рукавицю. І йшов, наче п'яний. І не тримав льодоруб: не впустив лише тому, що ремінець льодоруба був окручений довкола зап'ястя.

Льодоруб волікся за ним, лишаючи тонкий, як ниточка, слід.

Що Анатолій сказав у ту першу мить, він так і не зміг пригадати.

– А ви все ж пригадайте! – допитувася слідчий пізніше.– Для вас це дуже важливо.

Чому важливо, Анатолій ніяк не міг зрозуміти. Хоча чесно намагавсь пригадати. Й не міг.

Здається, спитав у Володі, що з ним. Хоч, можливо, й не питав: знав і без цього, що це таке.

«Ото, коли альпініст починає йти, наче п'яний, і губить рукавиці, й зриває шарф з обличчя, тоді йому не довго лишилося жити. Хіба що спустити його якомога швидше донизу».

Висотна стеля. Існує для гір такий термін підступний. Біологічна пружина, закладена в кожному з нас, яка дрімає до пори до часу, поки ми не сягнемо визначеної природою для кожного з нас висотної стелі. Не порушимо фатальне табу, недотримання якого карається смертю.

Де вона: на чотирьох-, на п'яти-, на шеститисячній позначці – цього кожному з нас наперед знать не дано. Жоден підручник, жодна інструкція, жоден лікар чи фахівець-альпініст, який стоптав не одну пару треконів, долаючи найтяжчі маршрути, не підкаже мені, йому, вам, на якій височині лежить ота міна, що спрацює несхибно, лише піді мною, під вами, під ним. Всі пройдуть, не помітивши навіть, наступаючи на неї, по ній топчучись, і вона терпляче лежатиме: вона чекає на вас.

І дочекається.

Крок ваш останній, вибух-пружина неминуче спрацьовує.

І вам уже нема порятунку.

Хіба що донизу. Миттю донизу!

З-під закрижанілої маски (маску він зірвати не встиг, хоч весь час хапався за неї білою, як кістка, рукою)... з-під маски пролунало безтямне якесь бурмотіння. Володя, здається, вже марив. Марив на ходу, з широко розплющеними очима.

І тут Анатолій згадав про аптечку.

– Аптечку!

Вона мала бути в Пашки. Він, пам'ятаєте, сам дав її Пашці. Раптом здалося, що не Пашці дав – Якубенкові. Відчув, як піт обпік скроні.

Пашка став перелякано зривати рюкзак. Чіплявся за лямки плечима, рукавицями, ліктями. Скинув нарешті, поклав до ніг, заходився розв'язувати.

«Чого він копається!» – мало не застогнав Анатолій. Відіпхнув, ухопив рюкзак, витрусив усе додолу.

Зірвав рукавиці, став розкривати коробку. Ті невідомі аптекарі подбали, мабуть, лише про одне: щоб коробка одкривалась якнайважче.

Ч-чорт!

Нарешті!.. Камфора, камфору й треба в першу чергу вводити... Всю оцю ампулу... Шприц... Де шприц?..

Шприц ніяк не попадався на очі. Все ще надіючись, все ще не вірячи, все ще не допускаючи думки, що шприца немає, що оті партачі, злочинці, вбивці забули його вкласти між ліками, Анатолій рився і рився в коробці, потім, не витримавши, вивернув усе на рюкзак.

Шприца не було. Було все: пачечки, слоїки, вата, бинти – не було тільки шприца.

Як у страхітливім сні.

Тепер лишалось одне: негайно спускати донизу.

Згадав ще про каву, що в термосі. Налив повен кухоль гарячої рідини, спробував напоїти, але Володя, стискаючи зуби, випльовував так, наче то не кава була – отрута.

Донизу! Швидше донизу!

Знайшли, натягли рукавиці, поправили шарф на лиці (шкіра вже була біла), взяли попід руки: з одного боку Анатолій, з другого – Пашка.

Володя знов забурмотів щось нерозбірливе, і маячливе оте бурмотіння різало серце.

Коли Якубенко змінив Пашку, Анатолій теж не може згадати. Потім уже Якубенко сказав, що, стривожений їхньою відсутністю, вирішив спуститись назустріч. Побачив їх здалеку: три постаті, в обнімку, мов п'яні, а дві трохи позаду, й зрозумів, що сталося нещастя. Одв'язався, крикнув хлопцям спускатися слідом, помчав донизу. Дивувався згодом, як уцілів.

– Укол! – видихнув до Анатолія.– Зробили укол?

Лише тоді зрозумів Анатолій, що по той бік не Пашка – Якубенко.

Завдавши Володині руки на плечі, вони спускали його все нижче й нижче, пильнуючи, щоб не зірватись, не полетіти з скелі, не ступить в кулуар, де дорога одна: прямо в прірву. Вони спускали Володю, як матерів би своїх не спускали, готові під його ноги й лягти, коли б йому стало легше од цього, а він ступав усе важче, а він з кожним кроком все більше на них обвисав. І ватяно підги-нав ноги.

Вони йшли і йшли, молячи не знати кого – бога, чорта, всі сили земні та небесні! – щоб сонце довше потрималося в небі, бо мали ж добратись до табору, хоча б до отих чотирьох тисяч метрів, де на них чекав намет і готова печера, де можна буде роздягнути Володю, розтерти, зігріти, та час, який ледь волікся до цього, раптом зірвався, помчав з гори, їх обганяючи, замиготів білою кулею, і сонце покотило щодуху за обрій.

І як тільки сонце сховалось і вони пірнули в тінь, Якубенко прохрипів: