Чтение онлайн

Так само не бачили чогось надзвичайного у цій події і п'ятеро франкфуртських поліцейських чиновників, що складали комісію по розслідуванню вбивства; [1] всі вони, навіть така обізнана у подібних справах людина, як керівник комісії оберкомісар Мершель, вбачали тут лише ординарне вбивство повії, що взагалі траплялося досить часто.

Про смерть Розмарі Нітрібіт сповістила поліцію служниця, 52-річна колишня акторка Ерна Крюгер. Ось її розповідь.

У п'ятницю, 1 листопада 1957 року, близько 17-ої години, Ерна Крюгер подзвонила біля дверей квартири Нітрібіт. Вона дзвонила і вагалася, бо 29 жовтня хазяйка вигнала її після того, як, прибираючи, Ерна розбила вазу. Нітрібіт зчинила галас, грубо образила служницю і кінець кінцем вказала на двері.

Ерна подзвонила тричі, проте Розі, як вона називала хазяйку, не відгукнулася. З квартири лише чувся невгамовний вереск собаки — білого пуделька. Це збентежило пані Крюгер: адже вона добре знала, що Нітрібіт пестила пуделька, немов дитину, й ніколи не йшла без нього.

Так само добре була обізнана Ерна Крюгер і з способом життя своєї господині. Нітрібіт і не приховувала від служниці, що є жрицею «найдревнішої професії». Кілька разів пані Крюгер застерігала її: «Будь обережна з хлопцями, адже ти не знаєш, кого тягнеш до хати!» Та Розі лише сміялася з тих пересторог, ще й вихвалялася, що до числа її клієнтів належить чимало найбільш заможних людей Федеративної Республіки.

Бентежлива думка про те, що сталося щось незвичайне, ще більше вкоренилася, коли Ерна помітила біля дверей три пляшки з молоком та три торбинки з хлібцями, які приносили сюди щоранку. І коли пудельок знову заскиглив, пані Крюгер не витримала: прожогом кинулася вниз. Біля парадних дверей вона натрапила на юнака, що мешкав у цьому будинку, схвильовано розповіла йому про свої підозри. Юнак заходився був заспокоювати стару, проте пообіцяв подзвонити до поліції, наказавши Ерні пильнувати двері Нітрібітової квартири.

За півгодини з'явився поліцейський патруль, що завбачливо прихопив з собою слюсаря. Через кілька хвилин двері було відчинено і присутні відчули різкий солодкуватий запах.

Начальникові патруля, який колись був солдатом, цей запах був добре відомий: так тхнуть трупи. Він навшпиньках перетнув невеличкий передпокій, прочинив двері до кімнати. Увімкнув світло.

На канапі було тіло жінки. Вдягнена в елегантний костюм, вона лежала горілиць, простягнувши правицю до маленького столика, на якому білів телефон.

Поліцейський причинив двері. Жінка, безсумнівно, мертва. Але що сталося — вбивство чи самогубство — то вже його не стосується. Це має з'ясувати кримінальна поліція. І, залишивши біля дверей квартири вартового та наказавши Ерні Крюгер чекати, бо вона обов'язково знадобиться як свідок, патруль подався геть.

Коли близько 18-ої години машини з співробітниками комісії по вбивствах завернули на Штіфтштрассе, перед дверима будинку вже гомонів чималий натовп; двоє поліцейських перешкоджали найбільш завзятим вдертися до під'їзду. Миршавий, завжди знервований оберкомісар Мершель та його увішані апаратами і сумками колеги ледь пробилися до дверей.

Вже на першому поверсі Мершель відчув різкий трупний запах. Принюхуючись, задер кирпатого носа і пробурмотів:

— Щонайменше дві доби… — Похитав головою, що мало означати: кепські справи, «несвіжі» випадки завжди важко розслідувати.

До комісії входили оберкомісар Мершель, його заступник оберкомісар Брайтер, двоє молодих чиновників так званої «служби пізнання» та поліцейський лікар доктор Вегенер. Коли ця п'ятірка опинилася в кімнаті, де лежав труп, усім забило дух. Брайтер одразу ж. кинувся до вікна, підняв штору і широко прочинив велику раму; у свою чергу, доктор Вегенер закрутив вентиль батареї центрального опалення. Обидва тоді не подумали, до яких сумних наслідків призведуть оті їхні невинні дії.

Тим часом оберкомісар Мершель нахилився над тілом, проте зробив це так рвучко, що з нього злетів капелюх, який за давньою звичкою теліпався на потилиці. Один з його молодших колег ввічливо поспішив підняти капелюха, виніс його до передпокою та повісив на гачок. Як воно не дивно, але й цей вчинок згодом дався взнаки, хоч наслідки були швидше кумедними. Коли за дві години Мершель залишив квартиру Нітрібіт, він зовсім забув про свій головний убір. Меткий Брайтер, натрапивши на капелюха, нечувано зрадів. «Капелюха залишив хтось із відвідувачів жіночки; якщо то був останній відвідувач, він і є вбивцею», — вирішив оберкомісар. Після цього він наказав сфотографувати і ретельно описати прикмети капелюха, — до речі, то був звичайний, дуже поширений зразок, — після чого передав «матеріал» репортерам, аби за допомогою газет здобути відомості про господаря злополучного капелюха. Вже наступного дня на адресу комісії полинули свідчення добровільних помічників; усього їх надійшло аж 256. 116 із них встигли ретельно перевірити, на що пішло багато часу та зусиль, доки Мершель не збагнув, що йдеться про його власність.

Ще однієї фатальної помилки припустилися в перші години розслідування: пані Крюгер, яка терпляче чекала на сходах, коли на неї звернуть увагу, поволі випила усі три пляшки молока та з'їла всі булочки. Спалах апетиту вона потім пояснила тим, що була вкрай збуджена й знервована. Як би там не було, але важливого речового доказу не стало.

Зрештою огляд місця події з його складним ритуалом було закінчено, і оберкомісар Мершель дійшов перших висновків. Мертва була повністю вдягнена, отже, вона не є жертвою зґвалтування. Коштовний персидський килим, простелений біля канапи, було зрушено з місця, одне з крісел перекинуто; все це свідчило про те, що поміж убивцею та вбитою певний час точилася боротьба. Про те саме свідчили невеличка рана на потилиці та простягнута до телефону рука.

Коли труп було сфотографовано з усіх належних позицій і до справи взялися спеціалісти з дактилоскопії, Брайтер висловив думку щодо причин вбивства: мовляв, Нітрібіт загинула від руки грабіжника. Але за якусь хвилину Мершель спростував цю версію, витягши з шухляди скриньку з прикрасами; там були три масивних золотих браслети, кілька обручок з дорогоцінним камінням та чимало інших коштовностей. Проте знахідка не переконала Брайтера.

— То був битий жак, — зауважив він. — Хлоп'яга добре розумів, що з цими цяцьками чималий клопіт: і небезпечно, і заплатять йому бодай десяту частку їхньої вартості. Ні, він шукав готівку.

Тоді Мершель простягнув заступникові сумочку з крокодилячої шкіри, яка сама по собі коштувала десь тисячу марок; всередині лежала пака банкнотів.

— Тоді чом він залишив оце? Тут щонайменше три тисячі.

— Мабуть, поспішав і не помітив. Взагалі, хто ховає у сумочку такі великі гроші?

— Але, любий Брайтере, злочинець мав досить часу, щоб обшукати квартиру. Сумочка ж лежала он на тому кріслі…

— Значить, хлоп'яга десь надбав так багато, що облишив подальші пошуки. Ні, тут пахне виключно грішми.