Чтение онлайн

— Даруйте, сер, але йдеться про моральний обов'язок! Народ чекає від вас лише знаку!

Я ніяк не відреагувала на Бутема, надто він був мені осоружний; сам же Бутем кинув на мене суворий погляд, ніби застерігаючи: «Думай, перш ніж сказати!» й додав:

— Прем'єр-міністр запропонував містерові Німмо очолити міністерство промисловості — чудове місце!

— І цілковита свобода дій! — промимрив Честер.

І зразу ж, ніби випереджаючи мої заперечення, підсів на диван до Селлі й спитав, обійнявши її за плечі:

— А що нам скаже наша дівчинка?

Селлі знітилася, щоки їй запаленіли, вигляд у неї був переляканий. Проте вона швидко опанувала себе й мовила:

— Я вже сказала, тату: звісно, ти мусиш лишитись у кабінеті й воювати з німцями.

Я знала, що подібне звертання до Селлі нічого не варте. Вже давно (хоча Селлі минуло чотирнадцять лише у травні) Честер почав звертатися до неї,— точніше, вдавати, що звертається,— за порадами, так само, як звертався колись до Тома, радячись із ним як з дорослим. Такий хід по відношенню до Селлі, дівчинки практичної і прискіпливої, завжди давав плідні наслідки. Вона була кмітлива й обожнювала Честера.

І все одно цього разу я здивувалася. «Такі вистави він розігрує, тільки коли це йому дуже потрібно,— думалося мені.— У чому ж тут річ?»

Я вже розуміла, що Честерові кортить зайняти обіцяне «чудове місце», яке забезпечувало йому «цілковиту свободу дій». Річ, як на мене, аж ніяк неможлива: не міг же він і справді зламати присягу й «перекинутись у ворожий табір», особливо після того, як чотири інші міністри, що теж виступали проти війни, вже подали у відставку! І я зауважила, що Селлі, очевидно, не дуже добре уявляє собі, який настрій панує в Тарбітоні (натякаючи на те, що цього не уявляє собі й Честер!), і який загальний стан речей.

Честер зірвався з місця й метнув на мене такий лютий погляд, ніби я була його запеклим ворогом.

— Який загальний стан речей? Жахливий! Нічого подібного ніхто й уявити не міг! Але зваж на мою ситуацію! Прем'єр-міністр сказав мені: «Це поклик батьківщини, замінити вас не може ніхто!» Бутем має рацію, це мій обов'язок, мій моральний обов'язок — переглянути свою позицію, не боячись можливих ускладнень і не зважаючи на те, що деякі безвідповідальні писаки на зразок Раунда по-зрадницькому ускладнюють ситуацію, яка й без їхнього втручання — критична.

Сказав — і пішов до виходу. Побачивши, як розлютила його моя «зрада», я почала виправдовуватися: таж я повторила Раундові його, Честера, власні слова, сказані ним лише тиждень тому, Честер спинився біля дверей.

— Хіба може твій Раунд зрозуміти, що це буде особлива війна,— роздратовано кинув він.— І триватиме вона кілька років, а весь цей газетний галас забудуть через шість місяців.

Він вийшов, і більше того дня ми з ним не бачились (він уникав мене — достеменна ознака того, що моя поведінка надзвичайно його обурила),— до самого від'їзду на всім відому конференцію у Сассекс до лорда Г., власника кількох газет, де вони гуртом виробили Честерову заяву для преси. З цієї заяви я дізналася вперше про Честерову «зраду». Він пояснював, що «глибоко помилявся», бо не міг собі й уявити, що цивілізовані люди здатні зробити замах на саму цивілізацію, релігію та свободу, основа яких — незламність слова, що його дає людина. І тому, хоч як це для нього боляче, він змушений,— і кожен, хто хоч трохи його знає і хто шанує його ім'я, зрозуміє,— він змушений, підкоряючись голосові сумління, стати на бік справедливої справи, на оборону миру й свободи,— виступити проти агресії, для якої немає іншого визначення, крім «диявольська».

Досі не можу забути того здивування, з яким я читала Честерову заяву. У всіх на очах Честер справді одверто «перекинувся», і при цьому вийшло, що він вчинив совісно, ба навіть благородно, щиро визнавши помилки. Слова його дуже мене тоді зворушили, мені довелося визнати (як і багатьом його прибічникам, котрі щойно були вельми обурені з його вчинку), що я недалекоглядна, обмежена й «політично незріла» людина.

І поступово я переконала себе в тому, що Честер направду не міг передбачити підступного нападу Німеччини на Бельгію, що у військовому кабінеті він незамінний, і що його святий обов'язок, як він сам про це сказав,— відмовитися від слова, яке він давав цілком за інших обставин; у житті, мабуть, не завжди можна дотримуватися своїх обіцянок.

І це справді так. Спробуйте довести, що, зламавши слово (і поставивши на кін власну честь!), Честер не вчинив подвиг! Гадаю, він і сам у це тоді повірив (якщо при всіх його життєво важливих громадських обов'язках у нього лишався час думати взагалі про такі речі). І вже, звичайно, повірив у це потім.

Щоправда, я однаково не могла позбутися якогось неприємного відчуття (якщо не помиляюсь, цим до певної міри я й намагалась пояснити свою подальшу «легковажну й нерівну поведінку»), але спричинилося до цього не Честерове «ренегатство», а зовсім інше — його погляд і тон, яким він сказав мені: «Вся ця метушня скоро забудеться». Важко було відігнати думку, що за цими словами стояв тверезий політик, який чудово все розрахував,— вони означали тільки одне: «Так, я можу безкарно зламати слово, бо у стрімкій зміні світових подій все швидко перетреться». Не хочу сказати, що я тоді багато думала про це: я надто була стривожена долею Тома, надто заклопотана, щоб знову й знову повертатися до питання, чому ця фраза так міцно засіла мені в голові і чому вона мені така неприємна.

Годі й казати, що Честер не помилився у своїх розрахунках. Уже не за шість місяців, а за шість тижнів (правда, за ці шість тижнів німці підійшли до Парижа) навіть я здивувалася, дізнавшись, що Раунд написав у «Кур'єр» про велику зраду, а Гулд вивів Честера з кількох релігійних комітетів. Я не могла зрозуміти, як вони можуть бути такими сліпими. Вся метушня навкруги «зламаного слова» стала такою ж давньою історією, як атаки Піля [19] на парламент за відміну хлібних податків.

89

Ці перші тижні видалися мені вічністю. Чомусь вважають, що за спокійного життя час минає повільно, але це не так. Ніщо так не уповільнює час, як постійні турботи, загальна нервозність та різка зміна подій. Честер працював день і ніч, іноді навіть не лягав спати; траплялося, подрімає півгодинки на канапі не роздягаючись — і знову до роботи. Том місив грязюку у військових таборах і набував солдатського досвіду. Перший цепелін уже скинув свої бомби, а я намагалась поєднувати свої громадські обов'язки (як місіс Німмо, дружина одного з військових лідерів, я мала очолювати чимало всіляких комітетів і щоденно відвідувати госпіталі) з клопотами по господарству, а за нових і надзвичайно важких умов це було нелегко. То були часи воєнного лихоліття, і люди йшли до нас чередою — з раннього ранку (вже вдосвіта біля наших дверей сиділи солдати-відпускники, хто з важливим повідомленням, хто зі скаргою, а хто просто так, бо залишився без грошей) до пізньої ночі (коли на таксомоторах з'їжджалися Честерові колеги з секретарями). Усіх їх треба було нагодувати, до того ж з'являлись вони зовсім несподівано. Були вони здебільшого люди чужі, незнайомі — Томові приятелі по табору, мільйонери, що одержували від Честера вигідні контракти на поставки сировини, генерали, що намагалися пропхати свої плани військових дій — народ непоганий, але дуже різний, звести всіх разом було важко. Може, тому вони й поводилися в нашому домі, як у готелі. Хоча політика відкритих дверей ішла від Честера (він був переконаний, що найціннішу інформацію дають йому офіцери, які прибули безпосередньо з передової, і навіть солдати). Сам він сидів угорі, зачинившись у себе в кабінеті, і навіть мені не дозволялося приводити до нього абикого,— крім кількох довірених осіб з «особливого списку»: там був газетний магнат лорд Г. та кілька найвпливовіших міністрів. Втім, Честер дуже сердився, коли до нього не міг прорватися котрийсь із тих, хто прибув з Франції.

Я не могла скаржитися на нові порядки в нашому домі. Людина, яка завдала собі на плечі тягар турбот військового міністра, варта того, щоб їй забезпечили твердий робочий режим; така людина — наче ціла установа, яка не зможе існувати без чіткої організації. Тому іноді мені доводилося впродовж цілих годин займатися візитерами, і наші видатки, передусім на спиртне, неймовірно зросли. Дякувати богові, вже на другому році війни Честерові акції почали давати прибутки, і ми нарешті хоч якось зводили кінці з кінцями. Я переконалася в тому, що велика людина, у всякому разі, державний діяч, який стоїть біля керма, має неодмінно бути багатієм. Звичайно, прем'єр-міністрові держава дає все необхідне для ведення домашнього господарства, і навіть оплачує його слуг; у нас нічого такого не було, крім Честерової щомісячної платні та полісмена, котрий мав стежити за тим, щоб анархісти чи ірландці не прирізали, бува, нас у ліжку.