Чтение онлайн

Ця звичайнісінька собі іграшка просто приворожила мене, і я, бувало, годинами не випускала її з рук, уражена непідробністю й мініатюрністю цього крихітного Всесвіту, що легко вміщавсь у моїй долоні. Мені не вірилось (сніг був такий справжній, так м'яко й так повільно спадав), що люди (джентльмен у чорному фраку й циліндрі тримав червону парасольку на довгій ручці) так ніколи й не зійдуть з місця. Щоразу, перекидаючи кулю (і чудово розуміючи, що це іграшка), я чекала, що ці маленькі люди, які йдуть під снігом, нарешті зайдуть до будинку.

Я не раз натякала тітоньці Слептон, що ця куля надзвичайно припала мені до серця (мені найсуворіше було заборонено взагалі що-небудь просити!), але щиросерда стара пані дуже любила свої речі. Варто мені було почати розмову про кулю, як вона відразу ж глухла на обидва вуха. Все скінчилося тим, що одного разу я її просто таки вкрала. Досі не можу забути, як, охоплена жахом, я втікала із Слептон-хауза (крізь хвіртку в саду), запхнувши свою здобич під спідницю. І як потім тішилась своїм коштовним скарбом на горищі, де сховала його під купою старих газет, лякаючись самої думки про допити, розшуки й тітоньчину пантофлю.

Правду кажучи, тітонька Слептон (може, співчуваючи «нещасній сирітці», відданій до рук її кузини Мері, яку вона не тільки не любила, але й, признатися, побоювалась) жодного разу навіть і словом не прохопилася про крадіжку. На кулю випадково натрапила моя няня й одразу ж віднесла її тітоньці Леттер. На превеликий мій подив, тітонька запхнула кулю в якусь першу-ліпшу шухляду і (як і тітонька Слептон, але з інших міркувань) нічого мені не сказала. Побачивши якось, що я знову граюся кулькою, вона лише дивно й багатозначно всміхнулась (і досі не розумію, що значила та її усмішка) і запитала:

— Звідки вона в тебе? Добре, добре... тільки не викидай...

Тоді я не могла цього збагнути. Тепер я усвідомлюю, що вона як могла намагалася не завдавати мені прикрощів надто часто... Я зрозуміла, скільки клопотів звалилося на тітоньку, призначену моєю опікункою наперекір її бажанню, але вона щиро вболівала за мою подальшу долю. Одне слово, у двадцять шість років (коли більшість дітей починають «відкривати» для себе своїх батьків) я раптом побачила, що моя тітонька — жива людина, яка щиро любила мене і двадцять років піклувалася про мене, людина, яка дала мені багато щастя,— щастя, якого сама майже не зазнала в житті. І я зрозуміла, що сьогодні у неї чи не найщасливіші дні, що зараз їй так добре, як, може, не було ніколи.

51

Тому, коли Честер одного разу ніби мимохідь кинув, що тітонька живе у нас більше року, я (яку найдужче за всіх лякав колись її приїзд) щиро здивувалася. І поспішила сказати, що тітонька нам дуже потрібна — вона ж у нас як доморядниця, мені й уявити важко, що ми без неї робили б. І Честер так само жваво зі мною погодився. Взагалі Честер ніколи, жодного разу не натякнув, що її присутність для нього обтяжлива. Та й, міркувала я собі, з якої речі йому бути невдоволеним? Чи ж не сам він запросив її переїхати до нас?

Правда, щастя (на противагу тому, чого від нього чекають) анітрохи не злагіднило її вдачі, і що певніш вона себе у нас почувала, що більше втішалася життям, то деспотичніше проступала її схильність скеровувати всіх на істинний шлях (для їхнього ж блага!), то гострішав її язик. Вона почала на власний смак вибирати нам розваги (ми з нею любили музичну комедію та перегони), не так дбаючи про те, чи зручно це Честерові, як намагаючись розважити мене; а її дотепи про Честерових друзів та про нього самого (на зразок того, що він хотів гендлювати із самим господом богом!) стали набагато в'їдливішими й ризикованішими.

Коли я натякала тітоньці, що говорить вона надто голосно, що в неї різкий голос, а Бутем завжди підслуховує як не в коридорі, то за напіводчиненими дверима своєї кімнати, тітонька тільки підвищувала голос і кидала шпильку про людей, які наче ті кліщі присмоктуються до бога. Як усі емоційні й безпосередні люди, тітонька не могла втриматись від шпильок. На виправдання свого чергового дотепу кузен Слептон якось сказав: ті, кому смакує солодкий портвейн, часом люблять і солодке печиво; так само й тітонька через широту своєї натури іноді перебирала де в чому міру.

Проте Честер, здавалося, ніяк не реагував на її шпильки і, здається, навіть був радий з того, що може звернутися до неї за порадою. Лише одного разу він ніби між іншим зауважив,— то був єдиний випадок, коли він уголос виявив своє незадоволення,— що захоплений моїм вмінням «підтримувати у тітоньки гарний настрій».

Я дуже здивувалась і спитала:

— Хіба я щось для цього роблю?

— Люба моя, вона просто липне до тебе. Але вона завжди тягнулася до людей.

— Щодо мене, то я завше вважала тітоньку за дуже незалежну людину.

— Авжеж, вона б хотіла бути такою.

І знов, усміхнувшись своєю довірчою посмішкою, змісту якої я не зрозуміла, Честер почав розводитися про те, як важко підтримувати потрібні взаємини з людьми, котрі не уявляють собі, наскільки це складна річ.

Честер, особливо відтоді, як потрапив у парламент і почав брати участь у партійних дискусіях, нерідко говорив, що головна й найбільша складність демократичної політики полягає у «підтриманні належних взаємин». Очевидно, пояснювалося це тим, що йому доводилося мати справу з людьми, які були не менш вольові, ніж він, але грали у партії значно важливішу роль. Я чула, він не раз говорив про деяких лідерів як про «політичну проблему» (я й досі не навчилася розглядати людей виключно під таким кутом зору; мені здавалося, що то просто жаргон, яким спілкуються між собою всі причетні до політики). І тепер я раптом подумала, що й на тітоньку він дивиться виключно як на ще одну конкретну «політичну проблему». Але я так звикла бачити в ній справді розумну людину, політика, здатного вирішувати чужі проблеми, що ця раптова думка здалася мені чистою вигадкою і відразу ж розвіялась.

Отож я й не зрозуміла, до чого вів Честер, і коли він змовк і подивився на мене, ніби чекаючи схвалення й підтримки, я сказала:

— Нам дуже пощастило, що тітонька живе в нас, чи не так? У тебе є з ким говорити про політику — вона в ній дуже обізнана.

І він ту ж мить відповів, як завжди, надзвичайно ввічливо:

— Якщо ти задоволена — нема проблем. Я дбаю лише про тебе.

Яка ж я була здивована,— та де там, навіть обурена! — коли за кілька днів по тому він раптом посварився з тітонькою!