Учитель
Шрифт:
За спиною Нечипоренка немов пронеслося якесь велике зітхання, прошумів зал: то встали всі присутні. Ще мить — і мертву тишу розбив сплеск чиїхось долонь, і шалені, нестримні овації загриміли в приміщенні.
Учитель переміг навіть без гри.
Та він не хотів легких перемог — не для того ж він усе життя йшов назустріч труднощам.
Коли в залі врешті запанувала тиша, Григорій Матвійович точним коротким рухом затиснув скрипку під підборіддям. Сорок скрипок тієї ж миті теж були затиснуті між ніжними рожевими підборіддями і червоними, як мак, галстуками. Найбільший причепа не міг би зробити жодного зауваження, побачивши цих юних музикантів. Центр ваги тіла — на ліву ступню, лікоть лівої руки — навпроти серця, гриф затиснутий великим пальцем, щоб не лягав на долоню — все так, як у найбездоганніщих маестро.
Потім Григорій Матвійович ледь помітно кивнув головою, і сорок смичків, мов сорок білих шабель, блиснули в повітрі й вдарили по струнах, і струни заплакали, немов злякалися, що от їх зараз перетнуть ці білі шаблі, а потім засміялися своїй силі й міцності і заспівали пісню, прекрасну й широку, як море.
Нечипоренко слухав до того багато прославлених квартетів, секстетів, був присутній на концертах, де виступали так звані унісони, але так він бачив уперше.
Це було торжество життя старого вчителя, торжество людської праці, це було те, що називають великим і хвилюючим словом — безсмертя...
Юнак замовк, і стало чути, як гудуть на автостраді далекі машини.
Брюнета за столиком вже не було. Він зник непомітно і тихо, немов боявся, що його затримають і примусять дослухати до кінця історію про людину, таку не схожу на нього.
Агроном якийсь час пильно дивився на юнака, потім запитав:
— А ви, пробачте за цікавість, не той самий Юра Нечипоренко?
— Яке це має значення? — усміхнувся юнак. — Я учень Григорія Матвійовича — хіба цього не досить?