Чтение онлайн

– Б…дь, дозволяю!

– У мене, здається, автомат заклинило.

Не знімаючи ноги з Джоніка, лейтенант нахилився і підняв автомат. Посмикав затвор – той справді не працював. Потому вийняв ріжок, переставив його в інший автомат і подав зброю Гені.

Решта налаштувались до стрільби без проблем.

– Вогонь, салабони!

Левко переставив перемикач режиму в положення АВ [10] і затримав дихання. Притулив щоку до прикладу АК-74, навів мушку на ціль. Далеко в полі стримів вирізаний із листової сталі контур людини (дідько, яким же він маленьким виглядає звідціля!). Хлопець уперся носаками черевиків у землю і гладко смикнув спусковий гачок.

Та-да-да! Три кулі вилетіли вмить. Левко не встиг навіть кліпнути. Віддача вийшла слабкою, принаймні слабшою, ніж він очікував.

Та-да-да-да! Цього разу зліва. Джонік перестарався і смикнув курок занадто сильно, випустивши більше половини боєзапасу – чотири чи п’ять куль.

Левко звів голову над прикладом. Його мішень хилилася додолу. Крайня ліва стояла на місці. Джонік промазав! Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався шепотом підбадьорити свого товариша, Джонік ще раз пальнув. Бах! Бах! І цього разу знов поквапився. Не націлившись як слід, Гена послав останні кулі повз ціль.

«Мазило! – подумки залютував Левко. – Програємо ж на хрін!»

– Fuck! Лео, допоможи, – благально зашепотів Джонік. – Я облажався.

Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. З чотирьох височіла незбитою тільки одна. У хлопців іще нібито лишались патрони, значить, покладуть. Мусять покласти. Тоді він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.

– Я беру, – сказав голосно. – Ліву я беру!

Після першого влучання цілитися було спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз – на ОД. [11] Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і…

…Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені стояла людина?» Левко заплющився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувались не ряд кострубатих обрисів, а… живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд вправно. Хлопець здригнувся, розплющив очі і… замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сіра сорочка із закачаними рукавами, темно-сині джинси. Юнак поглядав кудись убік, в абсолютно інший бік від вогневого рубежу, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям…

Самонавіювання вийшло настільки вдалим, що Левку довелося кілька разів труснути головою, аби отямитися. «Що за дурня, чувак? – вилаяв сам себе. – Нема там нікого». Він зосередився на цілі і натиснув курок. Коротке «клак!» – і мішень почала опускатися до землі. Хлопець зиркнув направо. Мішені зникли. Жодної не було. Вони «погасили» всі цілі.

Бінґо! Перемога!!!

Левко з насолодою відправив дві останні кулі у небо над кущами, відщепив обойму, зробив контрольний постріл, переконавшися, що у стволі не залишилось патрона, поставив автомат на запобіжник і відтягнув затвор, гордо повідомивши:

– Курсант Бартош стрільбу завершив!

Один із лейтенантів пройшовся вздовж курсантів, перевіряючи патронники, і тільки тоді дав команду підійматись. Зводячись на ноги, Лео непомітно загріб долонею кілька гільз, що рясно вкривали рядно.

Просто так, на згадку.

Хлопці вишикувались у колону по одному. Левко обтрусив спину Джоніку:

– Ти як? Ребра цілі?

– Цілі, – пробурчав Джонік, угвинчуючи обурений погляд у ненависного офіцера. – Як з цепу зірвався… Хіба ні, Лео?

На загальному шикуванні перед посадкою в автобуси, проходячи повз деморалізовану ватагу «економістів», Левко вибрав момент, коли в їх бік не дивились полковники, і тицьнув 121-му середнього пальця. Ловіть гостинець, салаги! З любов’ю від «механіків»! П’ятий рік поспіль взвод механічного факультету кращий у стрільбі. Кращий у всьому!.. Йому відповіли понурими позирками. Хтось, заховавшися за спинами товаришів, форкнув:

– Пішов ти! – але на тому все закінчилося.

Зрештою броунівський рух курсантів припинився і взводи вишикувались. Крижини хмар потовщали і стали наповзати одна на одну. Сонце майже не показувалось. Лиш де-не-де, неначе ополонки, синіли шматки чистого неба. Вітерець зробився зовсім не липневим.

Разом з іншими Левко стояв у строю, краєм вуха дослухався до неоковирної напутньої промови начальника військової кафедри і пригадував найяскравіші епізоди стрільбищ. Раз за разом смакував перемогу над «економістами». Якби він не поцілив у мішень Джоніка, вони програли б. Хлопець уже встиг порахувати на телефоні: сімнадцять цілей дають коефіцієнт 0,708, що менше, ніж у 121-го. Вісімнадцята «погашена» мішень воднораз вивела його взвод уперед – 18/24 = 0,75. Його вісімнадцята.

Втім, був один спогад, який він старався оминати. Той дивний момент, що передував вирішальному пострілу. Левко гнав його геть, заштовхував углиб свідомості, але ніяк не міг спекатися. Та сама нав’язлива думка постійно лишалась на видноті. Причеплива, наче реп’ях, вона п’явкою пристала до мозку і дзижчала притишеним тлом за рештою приємних споминів. Що було б, якби на місці мішені стояла жива істота? Чи вистачило б у нього мужності вистрелити? Чи зміг би він так само холоднокровно пустити кулю в людину?

Хоча навіть не це було головним. Якоїсь миті Левко навдивовижу чітко збагнув, що те химерне навіювання – це не продукт його підсвідомості. Морочливі міркування могли бути хворобливим вихлопом із перенапруженого у критичний момент мозку, але не той хлопець, не той незрозумілий обрис, що виринув на місці мішені. Він прийшов звідкілясь ззовні. У цьому Левко не мав ані найменшого сумніву.

Бо юнак був темношкірим.