Техану

Після того, як Кремінь із Серединного Долу помер, його вдова зосталася на господарстві. Їхній син колись подався в море, донька вийшла заміж за купця з Вальмута, тож отак жінка залишилася на хуторі Дубівці зовсім сама. Люди казали, що у себе на батьківщині вдова Кременя начебто була вельми поважною персоною. І справді: бувало, навіть маг Оґіон навідувався у Дубівці, щоби побачитися з цією жінкою (хоча, зрештою, це ще нічого не означало, бо Оґіон ніколи не цурався простолюду і мав чимало друзів серед різної сіроми).

У неї було якесь чужинське ім'я, але Кремінь кликав її Ґоєю — так у них, на Ґонті, називають маленьких білих павучків, що невтомно плетуть своє тонке павутиння. Властиво, це ім'я пасувало їй, як нікому: жінка була білошкірою і невеличкою на зріст, а до того — ще й пряхою неабиякою: давала собі раду і з козячою шерстю, і з овечою вовною. Отож тепер вона була вдовою Кременя, Ґоєю, власницею отари овець і пасовища, чотирьох полів, грушевого саду, двох дерев'яних хатин, у яких жили орендарі, старого кам'яного будинку під дубами та фамільного цвинтаря, де тепер упокоївся і її чоловік.

— Усе життя мене оточують чиїсь могили, — якось сказала вона доньці.

— То перебирайся жити до нас, у місто! — запропонувала Яблунька, але вдова й надалі воліла залишатися на самоті.

— Може, згодом, коли у вас з'являться діти і буде потрібна поміч, — відповіла вона, приязно позираючи на свою сірооку доньку. Але не зараз. Поки що ти впораєшся і без мене. А мені тут подобається.

Вирядивши Яблуньку додому, до молодого чоловіка, вдова зачинила двері і завмерла, стоячи посеред кухні на вимощеній кам'яними плитами підлозі. Сутеніло, однак вона не запалювала лампу, а згадувала, як це колись робив її чоловік: ось у його руках рясно спалахують іскри — і за мить мерехтливе сяйво вихоплює з темряви зосереджене смагляве обличчя...

У домі панувала тиша.

"Я ж колись уже жила у безмовній самоті, — думала Ґоя. — То й тепер проживу", — і запалила лампу.

Якось у присмерку одного зі спекотних днів наприпочатку літа до вдови несподівано навідалася Ларк, її давня приятелька. Вона жила в селі і тепер важко трюхикала курним шляхом, поспішаючи у Дубівці.

— Ґоє! — гукнула жінка, побачивши подругу, котра якраз прополювала бобові грядки. — Ґоє, сталося щось страшне. Щось дуже страшне. Ти можеш піти зі мною в село?

— Авжеж, — відповіла вдова. — Цікаво, і що ж там за жах учинився?

Ларк перевела подих. То була проста огрядна жінка середніх літ, дитяче прізвисько якої (Ларк означає "жайворонок") зовсім не пасувало до її статури. А втім, колись вона була стрункою вродливою дівчиною і заприязнилася з Ґоєю, начхавши на пересуди односельців, котрі не вгавали, перемиваючи кістки білошкірій карґадській відьмі, яку Кремінь привів у свій дім. Власне, саме тоді Ларк і подружилася з чужинкою.

— Дитина мало не згоріла, — нарешті ледве вимовила гостя.

— Чия дитина?

— Та ж отих волоцюг...

Ґоя похапцем замкнула двері, і вони кинулися у село. По дорозі Ларк, задихаючись і пітніючи, квапливо переповідала подрузі останні новини. Крихітне насіння буйних трав, що стіною обступали стежку, ліпилося до її щік і чола; Жайвірка час від часу втирала обличчя рукавом, але ні на мить не припиняла щебетати.

— Вони цілий місяць таборували на зарінку біля річки. Чоловік видавав себе за бляхаря, та насправді він, мабуть, злодій. Із ним була жінка. А ще отой молодший жевжик, котрий майже завжди вештався по навколишніх селах разом із ними. Звісно, вони не працювали, жоден з них. Часом крали, жебрали і жили коштом жінки. Селюки з пониззя ріки приносили їм всіляку всячину, аби трохи з нею пожирувати... Ну, знаєш, як це нині робиться! Справжнє лихоліття настало — на дорогах грабіжники промишляють, а буває, що й на хутори навідуються... Я б на твоєму місці тримала двері на засуві... Ну так от, приходить отой молодший волоцюга в село і каже: "У нас дитина заслабла". А я тоді якраз була на подвір'ї перед нашим домом. Правду кажучи, я тієї їхньої дитини й не розгледіла до пуття... Ну, чисте тобі тхореня, миттю щезало з-перед очей, так що я навіть не знала напевне, чи є воно там взагалі. Тож я й питаю того жевжика: "І що з нею? Гарячка?" А парубок каже: "Попеклася, коли розпалювала вогонь", а тоді, перш ніж я зібралася, щоб піти з ним, він ушився. Забрався геть. А коли я спустилася до річки, тих інших двох волоцюг там теж не було. Їх наче вітром здуло. Ні душі! Їхнього манаття теж не було. Але ватра все ще тліла, а просто біля неї... і навіть серед розсипаного на землі жару...

Здавалося, Жайвірка втратила дар мови і якусь мить безтямно дивилася прямо перед собою.

— Вони її навіть ковдрою не прикрили! — зрештою продовжила жінка, ступаючи далі. — Штовхнули малу просто в полум'я! — Ларк болісно ковтнула клубок, що підступив їй до горла, і втерла з розпашілого обличчя налипле насіння. — Звісно, я могла б подумати, що дитина сама впала у вогонь, але якби це справді було так, то маля б якось пручалося і намагалося врятуватися. Я гадаю, що вони просто побили дівчинку і подумали, що вона вмерла, а тоді, щоб ніхто не дізнався, що вони з нею зробили, ці нелюди...

Ларк знову затихла і розгонисто рушила далі.

— Можливо, що це й не він... Може, той молодик і витягнув дитину з вогню. Адже згодом саме він попросив мене допомогти малій. Либонь, це її батько. Не знаю. Зрештою, це не має значення. Кого це обходить? Хіба хтось переймається долею дівчинки? І взагалі, чому ми всі робимо те, що робимо?

— Але вона виживе? — тихо запитала Ґоя.

— Та, мабуть, виживе, — відповіла Жайвірка. — Мусить вижити!

А дещо згодом, коли вони вже простували закушпеленою сільською вуличкою, Ларк додала:

— Я не знаю, що змусило мене звернутися до тебе. Там же зараз Плющиха порядкує... Ми вже зробили все, що можна було зробити...

— Я могла би сходити у Вальмут, покликати Бучка.

— Він би нічим не зміг зарадити. Це... це понад людські сили. Щоправда, я зігріла бідне дитя, а Плющиха напоїла її цілющим зіллям і приспала сонними чарами. Дівчинка зараз у мене вдома лежить. Їй, мабуть, років шість або сім, але важить вона не більше від дворічного маляти. І досі ще по-справжньому не отямилася. Все якось ніби схлипує... Я знаю, що й ти нічим їй не допоможеш. Але мені дуже хотілося, щоб ти прийшла...

— Я хочу її побачити, — сказала Ґоя, і перш ніж переступити поріг, вона на мить заплющила очі й затамувала подих: їй було дуже страшно.

Малих "жайворонят" випровадили надвір, тож в оселі Жайвірки було тихо. Дівчинка непритомно лежала на ліжку. Плющиха, місцева знахарка і ворожка, намастила легші опіки маззю з відьминого горіха та іншим цілющим зіллям, але навіть не чіпала ні правого боку обличчя та голови, ані правої руки, яка обвуглилася аж до кістки. Над ліжком знахарка накреслила руну "Пірр" — у цій ситуації вона більше нічим не могла зарадити.