Чтение онлайн

Сергій Ряжанка, лікар Абаджієв, Буено й редактор Геварес, виходячи з кав'ярні в збудженому стані, не звернули уваги на те, що метрів за тридцять від їхнього таксі під брівкою хідника зупинився чорний лімузин. Коли посідали в машину, лімузин на поважній відстані рушив за ними. Став оддалік побіля редакції «Аурори», а потім тихенько покотився за лікарем та Буенавентурою. Хвилин, однак, за десять на великій швидкості повернувся й наздогнав самотню промоклу постать Сергія Ряжанки, обляпав її віялом брудної води з калюжі й зник за рогом. А під знайомою кав’ярнею з дверцят лімузина виліз поважний пан із чималими вусами й зник у приміщенні.

То був Левонтій Горбатюк. Трохи згодом він вийшов, не дуже люб'язно притримуючи за поперек п'яного й заюшеного Коляду, ввіпхнув його в машину, й пронизливо вискнув стартер.

Лімузин загальмував аж біля будинку контори, але прибульці не піднялись її сходинами, а попід стіною пройшли до дверей, де розташувались апартаменти подружжя Горбатюків. Матвій ішов мов наосліп, виснучи на Левковій руці. У багато вмебльованій квартирі здавалось порожньо й непривітно. Стефанія ще перед дощами поїхала до Сполучених Штатів на флорідські пляжі, льокая теж не було. Й лише серед простірного кабінету сидів у глибокому кріслі пан директор філії, якийсь величний і чужий у цій кімнаті, й нетерпляче цокав цупкими нігтями по блискучому столичку.

Він зміряв Коляду з ніг до голови, скислився з його брудного нещасного вигляду й мовчки кивнув на вільне крісло навпроти. Матвій кволо опустивсь у м’яке сидіння й закляк, схиливши голову. Хміль уже трохи вивітрився, а очі почервоніли й наллялися непоборною втомою.

Мільх буркнув до Левонтія:

— Дай там йому чогось… нехай прочуняє.

Левко швиденько дістав карафку з жовтаво-червонястою рідиною й налив у келишок. Матвій мовчки вихилив, і вуста йому болісно перехнябило, та очі ніби пожвавішали.

— Піди вмийся, — рівним голосом прогув Мільх, і Матвій мовчки підкоривсь. А коли вийшов з убиральні й сів на своє місце, пан директор сказав:

— Я про тебе все знаю.

Та це, певно, не справило на Коляду враження, бо він навіть вухом не повів.

— Мені Левко все сказав.

Старий блимнув на Горбатюка, й той запобігливо розтяг вуса. Коляда мовчав.

— Якщо поліція пронюшить, що ти підроблявся під секретаря совіцького посольства, матимеш десяток років каторги.

Матвій стомлено ворухнув рукою:

— Не лякайте. В мене… лейкемія. Я й року не… — і стулив повіки, наче заснув.

Горбатюк нервово тупцював за спиною Матвія. Раптом старий дав волю басові:

— А хто тебе, дурню, в могилу звів?!

Коляда здивовано блимнув на Мільха й раптом відчув, як м'язи йому, мов розпеченим свинцем, наливаються люттю. Пальці хижо вчепились у поруччя крісла. Все тіло Матвієве почало дрібно тремтіти. Обличчя займалось вогнем. Коляда провів долонею по виду, щоб трохи стерти напругу, але відчував, що здатен виконати все, на що натякав старий Мільх. Коли на стіл тихо брязнув невеликий складаний ніж, який можна купити в першій-ліпшій крамниці, він сіпнувся. Горбатюк поставив перед ним барвисту плескату пляшку віскі. Матвій тремтячою рукою налив собі повен келих і випив, потім налив ще один і знову вихилив. У голові закрутилась думка, що оці двоє на випадок чогось відмовляться від нього, як святий Петро од спасителя, але лють не слабшала. Матвій фізично відчував її аж десь попід ложечкою.

Коли Мільх побачив, як він потягся рукою до перламутрової колодочки, що лежала поряд із пляшкою, рівним, чітким голосом назвав адресу:

— Завулок Трьох Святителів, готель «Гомес і син». Потім обережно встав з крісла й поманив за собою Горбатюка. Пальці йому дрібно тремтіли. У коридорі він сказав:

— Тепер знайди отого Мігуеля… Давай йому все, що проситиме, чув?.. Тільки він може сказати, де родовище.

Левонтій закивав настовбурченими вусами:

— Добре, тату…

Він почував себе винним у всьому. Адже сам колись нараяв старому оцього пришелепуватого Ряжанку. І коли б Мільх тепер не був тестем, він би не так балакав… Єдина надія зараз на техніка Мігуеля…

Від того, що мало незабаром відбутися, Левкові було трохи лячно. Ні, таки добре лячно. Але він намагався заспокоїти себе. Якийсь час Коляду можна буде переховувати, а потім і він той… уріже дуба… Й кінці у воду. Якби тільки не передумав…

Цілий день проблукав Сергій Ряжанка безлюдним містом. Промок до кісток. У нього, певно, почався Жар, бо чоло й щоки аж пашіли, а по спині продирало морозом. Та чи не все одно тепер…

За цілий день він ні до чого не дійшов. Думка не трималася думки, хоча й знав, що йому доконче треба зробити щось надзвичайно важливе. Поки блукав під дощем, йому весь час увижався широкий, безмежний степ, випалений сонцем, і нашорошене клуб я перекотиполя на всьому просторі. Це видіння заважало зосередитися, й Сергій ніяк не міг уторопати, що воно має означати. Лише коли вщухла злива й на вулиці сипонув люд, раптом здогадався, що то за притча.

Перекотиполе… Це ж у його образі з давніх-давен уособлюють лиху долю безрідного бурлаки. Ось і його ганяють непривітними гонами життя всі чотири вітри, й нема йому ні спочину, ні спокою, бо відірвався од кореня, мов сухе перекотиполе.

Потім Сергій згадав, що ця думка не нова, що вона вже мордувала його колись… Але коли — так і не встиг спам'ятати.

З неосвітленої балюстради відокремилась невиразна тінь, потім за спиною човгнули чиїсь нетверді кроки. Сергій раптом відчув, що й ті кроки, й ота тінь неодмінно мусять мати якесь відношення до нього, й уповільнив ходу, але не обертався, чекав. У наступну хвилину щось легенько обпекло його під лопаткою. Він став і подививсь назад. Там, опустивши руки й схиливши голову, стояв Матвій Коляда. Сергій притулився до стіни, вхопився за низьке підвіконня й почав поволі сідати на докрий подовбаний тротуар. Єдине почуття, що охопило його, був подив, щирий подив. Він гадав, що все це відбудеться не так…

Матвій Коляда потер долонею обличчя, тяжко зітхнув і стомлено поплентався геть. А вслід йому з яскраво осяяних вікон ресторану готелю «Гомес і син» линули пекучі згуки новітнього шлагера:

Буено з Абаджієвим поспішали, жваво впівголоса перемовляючись. Цей день видався незвичайним. Навряд чи кому доводиться переживати хоч раз у житті такий скажений і такий щасливий день.

— І що відповів тобі Мігуель?

Індіянин, не зупиняючись, припалив сигарету, затуливши хисткий вогник запальнички обома долонями.

— Сеньйоре доктор! Технік Мігуель виявився чесною людиною. Він сказав: «Я не ворог своїм дітям». Так і сказав, сеньйоре доктор. Він обіцяв не потрапляти на очі Мільхові та отому вусатому моржеві, а пізніше, бодай на рік, виїхати за кордон.

— Так… А цьому дивакові краще про все розповіси ти.

— Добре! — охоче погодився Буенавентура, щасливим як ніколи, і вдячно потис болгаринові лікоть.