Чтение онлайн

Дурниці. Левко — єдиний, кому можна довіритись у цьому содомі. Справжній друг…

Сергій увесь час ішов навмання, не звертаючи уваги на перехожих. І тільки коли якась бабуся в чорному зупинилася й здивовано роззявила рота, схаменувся. Невже знову розмовляє вголос! Здуріти можна…

Ряжанка додав кроку. Отже, три дні не буде… Так. Якось треба пересидіти ці три дні…

За рогом починалась вуличка, що вела до порту. За час марних подорожей від готелю до контори Сергій устиг ознайомитися з містом і тепер досить добре орієнтувався серед незліченних вітрин, гамірливих тротуарів і безконечних потоків авто. Він завернув за ріг, але змушений був зупинитись. У роті знову стало бридко. Підступила нудота. Довелося спертись на афішну тумбу.

Мимо проходив поліціянт. Ще, чого доброго, подумає, що п'яний. Почне присікатися… Сергій удавав, ніби читає кінорекламу, а коли страж порядку повагом проминув, крок за кроком почовгав туди, звідки долинали утробні гудки пароплавів та голоси докерів. Не треба тільки поспішати, й усе буде гаразд…

Та коли побачив на причалах кілька гуртів людей, що сиділи, по-індіянському підібгавши ноги, зрозумів: поживитись не пощастить. Тут і без нього бажаючих доволі. Індіяни, очевидячки, не квапились. У найближчій групці молодий хлопчина кволо бренькав на гітарі й сумовитим голосом наспівував танго.

Сергій присів під гранітною стіною віддалік, неспроможний далі рухатись. Та й куди поспішати? Якщо на пристані не заробиш, то де ще? Груба, чорна сила більше ніде не потрібна. Не діставати ж з кишені диплом геолога й не носитися з ним, як із писанкою. Дивіться, мовляв, з ким справу маєте! Тільки сміху наробиш. Хіба ж не пробував! Адміністратори здебільша в'їдливо «пробачаються»: «В нас поки що не геологорозвідувальна фірма». А в конторах гірничих компаній, показуючи пальцем через плече, говорили: «Там чекають сто таких, як ви…»

Сонце сховалося за кучмату пальму, й дихати стало трохи легше. Ряжанка незчувся, як і задрімав.

Прокинувся від грубого дотику чийогось черевика:

— Ей ти, човен водити вмієш?

Який човен?.. Перед ним стояв парубійко в картатій сорочці й не дуже чистих білих штанях. Обличчя заросло рідкою рудою борідкою, й вік було визначити дуже важко. На голові крислатіло сомбреро. Він презирливо посміхався й чвиркав крізь зуби майже на самісінькі ноги Сергієві. Ряжанці хотілося встати й заюшити молодикові в пельку, але він похмуро спитав:

— Який човен?

— Ти що, верблюд? Чи тобі позакладало? Моторний човен водити вмієш, питаю?

І він знову чвиркнув.

— Матимеш на пляшку кальвадосу.

Зрештою чи не байдуже, де заробити кілька песо? Тягати лантухи з пароплава не легше. Та й де вони, ті лантухи?

Сергій підвівся і, очевидно, саме вчасно, бо в найближчій групці індіян змовкла гітара. Докерів явно зацікавила барвиста особа бороданя.

— Вмію.

І молодик у сомбреро повів його в той бік причалів, де на воді погойдувалися сотні невеличких баркасів, човнів та яхт. Рудого вітали захопленими вигуками і… добірною російською лайкою. Причому, лаялись буквально всі: і пикатенький підліток, і обидві дівчини в куцих вузеньких спідничатах. Сергій аж остовпів. Невже на… росіян натрапив! На «співвітчизників». Але підозра його розвіялася, щойно він почув чисту іспанську мову й, головне, імена: Педро, Хуаніто, Ізабелла, Дорі.

Кінець кінцем яке це має значення для нього, Сергія Ряжанки. Він тут людина стороння. Аби заробити кілька песо, щоб вистачило дочекатись Горбатюка. А там… Та й ці дурепи, певно, самі не знають, що плещуть. Почули від хлопців і собі…

— Куди їхати?

За всіх відповів рудий:

— Куди хочеш… — Борода його розпливлася, що мало означати посмішку. — Така собі прогулянка невелика, розумієш? Прогулянка із сеньйоритами. — Він трохи помовчав і додав: — Їдь і блимай пильно вперед, щоб, бува, на підводну скелю не напоротись. — Подивився, чи зрозумів його Сергій. — Назад озиратись не обов'язково. — І чвиркнув через борт, неначе поставив крапку. Компанія реагувала притамованим виском.

Мотор і стерно були в носовій частині. Ряжанка залив у бак бензину, перевірив мастило й свічки. Машина завелася з першого разу. Обережно відштовхнувся, дав задній хід, потім розвернувся, й човен поволі набрав швидкість. Над океаном і досі стояла задуха. Сергій опустив скло й підставив пругкому вітрові спітніле чоло. На душі враз полегшало, навіть голод угамувався. Стерно підкорялось найменшому порухові руки. Сонце било просто у вічі, й Сергій задоволено мружився. Чи можна перетнути Великий океан на такій шкаралупині? Мабуть, і місяця не стачить…

На кормі якийсь час лунали смішечки, виск, вигуки вдаваного обурення, плескіт води; Сергій спочатку дослухався, потім забув, захоплений величною панорамою безмежного блакитного простору. Але хвилин за десять озирнувся: чи не надто віддаливсь од берега. Так можна заїхати й лихому на роги…

Від того, що діялося на тому кінці човна, Сергія всього пересмикнуло. «Свинота!..» Він знову вп'явся пальцями в штурвал, потім рвучко розвернув човен і додав газу. «Свинота!..»

Намагався не чути, не слухати отого паскудства. Пальці від напруження потерпли, потилиця налилась кров'ю, мов свинцем. Він тільки повторював крізь зуби: «Падлюки… падлюки…»

Від скреготу по прибережній ріні та різкого поштовху в човні зчинився лемент. Дівчата заверещали, немов їх різали. Сергій зіскочив на пісок, та не доплигнув і однією ногою шубовснув у воду, потім, не озираючись, широким кроком майнув угору, на набережну. «Свинота…» Але не встиг ступити на першу гранітну сходинку, як глухий удар по голові мало не позбавив його свідомості. Реакція була блискавичною. У випростану праву руку Ряжанка вклав усю свою лють. Сомбреро полетіло на пісок, а рудий таки втримався, і очі йому спалахнули хижим блиском. «Ач, розходився, тварюка… Як же ж, одігнали…» — подумав у якусь мить Сергій, злорадо приміряючись у заслинене клоччя бороди; але зрадницький удар прийшовся саме в пах. «Другий… Забув про другого…» — з жалем устиг подумати Ряжанка й провалився у нуднувату тягучку пітьму…

Отямився в поліційному комісаріаті. Солдатське ліжко, заґратоване вікно… Згодом рипнули двері. Перед ним стояв поліціянт.

— Ви можете встати?

Сергій підвівся, та різкий біль пружиною відкинув його на подушку. З грудей вихопився зойк.

— Гаразд. Поговоримо так.

Він сів за столик біля вікна й витяг з кишені авторучку. Коли Ряжанка назвав своє ім'я та прізвище, поліціянт, що сидів спиною, блиснув на нього окулярами:

— Іммігрант?

— Так…

— Національність?