Чтение онлайн

— Послухайте, Миколо. А ви хочете, щоб війна була?

Сергій навмисне витяг сигарету й клацнув запальничкою, щоб бачити обличчя співбесідника.

— Я? — на обличчі був подив. — А нащо вона мені?

— Щоб Радянську владу знищити.

Голос Миколи Чопа пролунав з недовірою:

— Совіцьку?

Він трохи помовчав.

— А що вона мені злого?..

Сергій затягся сигаретою.

— То ви, може, хочете повернутись туди?

Запала мовчанка.

— Та ні. Що би-м там робив? Я тут народивси… То нянько покійні, ще як молоді були, сюди приїхали… А я вже тутечки…

Знову мовчанка.

— Там колгоспи. Всі під одною опанчею сплять.

— То вигадки, Миколо!

— Мо’, й вигадки. Але мені й ту файно. У селі-м перший ґазда. В мене найліпша хата. Бачили-сте таку ще де? — в голосі Чопа бриніла гордість. — І бичків пару маю, і дві корови, й огира. Файний кінь, ге?

Сергій не відповів.

— А ґрунту скільки заорав? Коли б оце нянько живі були та побачили все оте…

Він теж вийняв люльку, набив самосадом і припалив од Сергієвої сигарети.

— В нас — демократія! Хто не лайдак, той і ґазда. От ще трохи, виплачу всі про?центи — і все моє буде, геть усеньке!

— Які… про?центи?

— Ну, тамті… кредити я брав.

— Скільки ж вам лишилось виплачувати?

— Двайцять і п'єть.

Микола Чіп гордовито оглянув своє обійстя.

— Ту я сам собі-м пан. Що хочу, те й роблю. Не те що тамті колгоспники. Моє ґаздівство — моє панство. Так і в газетах писано. Сам читав, купував у місті.

Він ліг поряд на хмизу.

— Ото сплачу все, а тоді…

— Що?

— Поставлю млин.

— Млин? Навіщо?

— Бігме, мірчук братиму. А тоді, мо', й маслобійню… А що хіба?

Сергієві було приємно дратувати цього самовпевненого хазяйчика.

— То все, Миколо, журавель у небі.

Чіп не зразу второпав. Потім заворушився, й клеч під ним затріщав.

— А чо журавель? Я про?центи плачу справно? Ге? Ніби я ще не міцний? Бігме, скосимо збіжжя, виламаємо кукурудзу — то й будуть гроші.

— Може не вродити.

— Слава Йсу, врожай файний має бути. От їдьмо подивітси, яка в мене у видолку пшеничка!

Микола Чіп розповідав ще щось, креслив плани на майбутнє, міркував, скільки виручить цього року за збіжжя, скільки лишиться йому, але Сергій уже не слухав. Очі стулялись, немов повіки хто змастив тягучким клеєм. Та раптом він нашорошив вуха. Що сказав Микола?

— Кажу, люди сміються. Бубонять — от медвідь у тебе квартирант! Отак поколошкав Домну-христоску — з хижі ке виходить. Нахваляласи перестріти й рогачем очі вицюпити. То ви, пане, може, й не знаєте, що то за люди, так най я вам повідаю. То лайдаки. Їх у нас «христосиками» називають. А вони — ніц! Кажуть, ми — божі діти. А тамті божі діти — їден гріх, най пан біг боронить. Живуть пацями… То штунди такі. І мій тесть — штунда, але не з тамтих. Він якось не так прозиваєть си… Забув як. А тамті — збирають си на Висілках проти неділі й співають пісень. А як усіх переспівають, гасять свічки й теє… Бігме, вже самі знаєте, що далі!..

Микола Чіп голосно зареготав. Потім попихкав люлькою й заходився доказувати.

— А тоді в них знаходяться діти. Аби-сте знали, як вони їх називають! «Божі діти»! Чи таке бачили? Ні, пане, ви-сте такого не бачили!

Ряжанка без особливої цікавості запитав:

— А хіба ж у них родин немає?

— То чо? В кого нема, а в кого є.

Він здогадався, про що питає квартирант.

— А коли знаходитьси своя дитина, вони гудять її й не шанують. То, кажуть, діти гріха. Отакі люди, пане, аби-сте знали. А «божих дітей» люблять і шанують, най си вони їм преч сказять, копиляки. А спитай у Домни, чия в неї дочка росте, так вона й сама не знає. Скаже — темно було, не роздивила-м си.

Микола Чіп знову залився реготом. А Сергій раптом спитав:

— А давно ваше село стоїть?

— Мала Українка? Та вже давненько. Ще як нянько сюди переїхали. Мабуть, літ із шістдесят буде. Казали нянько, тут п'єть хиж стояло: їхня, дідова Гомонова та ще три. А тоді вже почали з'їжджатися і з Аргентіни, і з Бразілії. Отак і жиємо тепер.

— Крім українців, більше нікого тут немає?

— Але де? І поляки є, й чехи, і болгари. Всіх потроху.

— А відтоді вже більше ніхто не приїздив з іммігрантів?

— Ні, більше ніхто. Тамті, що після Гітлера повтікали, так усі хто у столиці, хто на рудниках. Срібло копають. А сюди ні. Далеко. Коби-сте знали — до млина три дні, а то й п'єть їхати. Мо', ніхто про нас і не відає.

— І власті?

— То чо? Шандарі бувають, Подушне збирати, то ще чо; а це вже скупщиків чекаємо. Збіжжя скуповують у нас.

Микола Чіп надовго замовк. Коли б не люлька, яка шкварчала в нього в зубах, можна було б подумати, що заснув.

— А як же млин?

Чіп тяжко зітхнув. Певно, млин був його найзаповітнішою мрією. У голосі забриніла образа:

— Не вірите про млин…

Ряжанка засміявся:

— Та я не про млин. Я про сорочку.

Чіп помацав рукою латану вишиванку з пацьорками, знову зітхнув, попрощався й почовгав до хати. І вже з порога нагадав:

— Як лягатимете, не забудьте двері на гак защепнути!

Сергій не відповів. У цю мить він дуже шкодував, що поряд немає брата Даниїла. Вони вдвох роблять таки одне й те саме. Дарма, що по-різному. Брат Даниїл убиває страхом людські душі, а він, Сергій Ряжанка, знищить їхні тіла. Мабуть, старий штунда має рацію. Як він сказав? Агамемнон… Армагеддон! Так, армагеддон! Саме армагеддон потрібен, щоб змести з лиця землі все сміття. А й до бісового ж батька його розвелося!

Колись, ще маленькому, Сергієві бабуся розповідала, що на світі був потоп. Розлився Дніпро — й геть усе затопив: і села, й міста, й ліс, і клуню, й навіть отой найвищий явір у їхньому городі. Скрізь, куди не глянь, — вода. Це господь зробив потоп, через те що люди стали дуже грішними. Врятувався тільки один дід з чудернацьким іменем Ной. Зробив собі великий корабель, який називався ковчегом. На кораблі розмістилися Ноєві сини й дочки, а ще всякої тварі по парі: й коні, й воли, й корови, й собаки, й кури, й ведмеді, і навіть мухи та гадюки. А ще там було сім пар чистих і сім пар нечистих. Що то за «чисті» й «нечисті» — бабуся достеменно не знала.