Чтение онлайн

Данило Романович похмуро мовчав. Професор розвів руками.

— Така невмолима логіка наукового аналізу. Нічого не поробиш!..

— Це ідеалізм навиворіт! — раптом озвався Василь. — Абсолютизація життя!..

Іван Ігнатович сердито закашлявся, заворушився на своєму камені.

— Ми ж з вами договорилися, Василю…

— А ви самі порушили умову, — засміявся студент. Старий Данило радісно стріпнувся, поглянув на Василя.

— А ти, хлопче, не згоден з професором? Еге?

— А ні! — задерикувато відповів Василь.

— Послухайте його, він вам наговорить, — забубонів професор, вишкрібаючи з казана гущу. — За його переконанням, життя існує навіть серед холоду світового простору!..

— Не іронізуйте, Іване Ігнатовичу! Але й ви оперуєте науковими фактами неправильно. Те, що ви сказали, стосується тільки форм життя, які виникли на Землі. Та й на Землі життя пристосовується до зміни умов. А що сказати про форми життя, які виникають на інших планетах? Що, я вас запитую? Ми ще не знаємо секрету синтезу земного білка, то яке ж ми маємо право ставити кордони для життя в чужих світах?

— Правильно, хлопче, — заворушився дід схвильовано. — Крий професора! Хай не глушить життя на інших планетах!..

Іван Ігнатович здвигнув плечима, позіхнув удавано.

— Я вже чув, чув ваші сентенції! Можете говорити хоч до ранку…

— Ні, професоре, зачекайте!.. Хіба я неправду кажу? Як ви думаєте, первісні мікроорганізми можуть виникнути в інших, ніж на Землі, умовах, наприклад на масивних планетах або в метановій атмосфері?

— Ну, припустімо…

— А раз так, то вони неминуче будуть пристосовуватися до тих умов, які пануватимуть на планеті. І, наприклад, газ або речовина, для земних створінь непридатна, отруйна, ввійде складовою частиною в ті організми. А звідси й інший шлях розвитку, інші форми. Велика маса планети, сильне тяжіння — значить, організми матимуть міцний кістяк, або, навпаки, полегшені тіла; слабка радіація — значить, в організмах виникнуть органи внутрішнього обігрівання. Я вже не кажу про розумних істот. Вони, досягнувши певного рівня розвитку, вже не залежать від природи, а перебудовують її…

— Ой як цікаво! — аж заплескав у долоні Льонька. — Цілу ніч би слухав…

— Казка! — озвався професор.

— Ну й що ж, — вмішався дід. — Хай казка. Але добра казка, світла, приємна. Така казка настроює чоловіка на хороші мислі… Говори, говори, Василю…

— Та що ж говорити? Я певний, що життя у всесвіті є скрізь, біля кожного сонця або майже біля кожного. Ну й розумні істоти зустрічаються теж нерідко. Більше того, я вірю, що є такі планети, де нас обігнали на мільйони або й більше років, де суспільство досягло такого розвитку, до якого ми прийдемо тільки в далекому майбутньому…

Василь замовк, подивився вгору. Зоряний пояс, що оперізував небо, ніби зупинився над землею, над річкою, задивився у воду і причаївся, прислухаючись. Адже це про нього йде мова. І верба хитає в темряві довгими гнучкими вітами, ніби радісно згоджується з Василем. Правильно, правильно, друже, не слухай черствих речей! У хороше треба вірити, якщо навіть фактів нема…

— Наука не дозволяє так легко оперувати своїми висновками, — сухо сказав професор. — Вона не дивиться так оптимістично на майбутнє людини. Майбутнє, як і минуле, — це нескінченна боротьба. Важка, сувора боротьба. Як у мурашок. І так, як і мурашка, людина обмежена в своїх можливостях. Ні, ні, я не ображаю людину, але це факт. Мозок в людини обмежений і кількісно, і якісно. Отже, і розвиток господаря цього мозку — обмежений. Правда, попереду ще багато років розвитку, але все ж таки кінець є, як він наступив у мурашок! І ваші, Василю, мрії про якісь незвичайні цивілізації — химера! Кордон розвитку людини — в ній самій. Сумно, але факт!

— І не сумно і не факт! — запалився Василь. — Що ви людину рівняєте до мурашки з її мікроскопічним мозком? Людина проникла в святая святих матерії і змусила її приховану енергію служити собі. І потім — біохімія ще тільки на початку свого шляху. Я вірю: нема кінця розвитку людини, як нема кінця заселеним світам…

Старий Данило поклав ложку на рушник, розворушив вогонь.

— Чудесно! — сказав він. — Оддав би все, аби тільки заглянути одним оком в інший світ. Які щасливі будуть діти і онуки наші. їм легше буде потрапити туди…

— І ви вірите? — насмішкувато покрутив головою професор. — Вірите в химеру про безкінечність заселених світів?

— А вірю, — півнем підскочив дід. — Бо не може рости на широкому полі тільки один колосок! Це я десь читав, правильно сказано. І ще, професоре, я вам скажу ось що. Якби кріт вирішував питання про життя на інших світах, то він би сказав, приміром, так: «Для життя потрібні такий-то грунт, така-то глина, твердість ґрунту мусить бути така-то, щоб лапками можна її рити, на землі мусять рости такі-то рослини, щоб було з чого зерно брати». Отак би сказав кріт, а він, їй же богу, просто сліпий!

— Ну, знаєте, — образився професор, — ви вже не туди загнули.

— Та ми ж по-простому, по-народному… Як думаємо, так і плещемо язиками. Звиняйте… То що? Будемо розходитися? Пора… А розмова цікава була, спасибі. Ви казали, книжечку пришлете! Та ні в якій книжечці не вичитаєш такого… А що касається вашої суперечки, то я думаю, само життя вирішить її. Ґа? Чи не так, Василю?

— Правда, діду! Обов’язково вирішить…

— Ждіть, ждіть, — бубонів професор, встаючи з каменя. — Ну, спасибі вам за юху!..

— Богу дякуйте, на здоров’ячко! Гей, Льонько, неси казан до води, будемо мити. Та засип вогнище пісочком, щоб вітер не роздмухав. А ви, гості, йдіть до сінника, там є рядна, та спіть собі. Хороша нічка яка, до ранку б гуляв…

Дід з Льонькою почимчикували до річки, а професор почав вмощуватися на сіні. Тільки Василь довго ще непорушно стояв біля хатинки і дивився в темряву. Чи думав він про що-небудь, чи не думав? Чи можна було назвати думками ті легкі узори-образи, які ледве помітним мереживом ткалися в свідомості? Зеленоока Оксана промайнула десь на нічному небі, мужнє обличчя батька, Степана Івановича, а потім серед зірок виникли сумовиті очі матері. Мамо рідна, чи бачиш ти, яким великим став твій син, твій Василько, що плакав від самотності над скелястим берегом Дністра? Тепер уже він не сирота, не одинокий. Люди хороші навколо, сила в руках, Дужі мрії в душі! Благослови, мамо, на невідому і хвилюючу Дорогу…

Василь вслухався в ніч, і в шепоті лугових трав, у ніжному плюскоті хвиль вчувалися йому лагідні слова неньки, а в ледве відчутному подиху вітру пестливий дотик її руки…

Минуло кілька днів. Професор дивився вовком на Василя після розмови біля вогню і ловив рибу окремо. Він, як казав Данило Романович, «насобачився» і приносив до хатини ввечері по півтора, а то й по два кілограми риби — окунів, йоржів та біблиці. Василеві теж щастило. Одного дня спіймав на спінінг трьох щук і великого сома. Ввечері вся компанія зібралася до вогню, і дід Данило готував юху, зиркаючи з-під густих брів, на своїх гостей та підсміюючись в бороду. Але розмови про небо більше ніхто не починав, щоб не дратувати Івана Ігнатовича.