Чтение онлайн

Рада би… та ба! Життя, мабуть, як і люди, — мстиве за радість. А особливо — якщо радість для двох — величезна: така, як для Івана — Дарусин стогін під його руками, а для Дарусі — Іванова любов і турбота, якої вона позбулася тоді, коли їй дали конфету недобрі люди.

Сказано: такого щастя не було, нема. І не треба.

Фиркнула, мабуть, і Дарусина судьба перед Іваном… Може, вона також заздрісна?

…Отож забрали Цвичка на п'ятнадцять діб у район. Перше: за вчинення опору владі і її повноважному представникові під час виконання ним службового обов'язку, друге — за намагання заволодіти зброєю дільничного міліціонера, і третє — лихослів'я, приниження честі і гідності присутніх під час конфлікту в приміщенні сільської ради. Число. Підписи. Кінець протоколу.

Гайда, Іване, щоб не був такий мудрий коло розумних.

Обголили в районі Івана на бубон, дали замість дримби дряпак у руки — і пішов Цвичок замітати вулиці райцентру. Ішли дощі — змивали пилюку, а Іван усе одно замітав розбиту, ніколи не асфальтовану дорогу, і йому з автобусів і авто крутили пальцями біля скронь і знизували плечима, бо то було дуренство із дуренств навіть тут, у горах, — замітати вулицю.

А Іван звітував щодня про зроблене і рахував дні до закінчення своїх пекельних мук.

Під дощами розлізлися його худенькі штани і світилася дірками стара—стара сорочка, яку він знайшов у Дарусиній повітці, ще, мабуть, від її тата. І вже перед відходом додому зажурився Цвичок не на жарти: у чому ж він покажеться перед Дарусині очі?

Та скрізь трапляються добрі люди. Навіть у райвідділах міліції.

Сержант, що всі п'ятнадцять діб був наглядачем для арештованого, дав Іванові свій — майже новий — армійський одяг: темно—зелені штани—галіфе із зав'язками круг кісточок, широкий ремінь і таку ж зелену сорочку з блискучими ґудзиками. Бракувало хіба що чобіт і картуза. Але Іван був радий несказанно і за таке багатство.

Отож, як тільки перед ним відкрилися двері камери, він, нашвидкуруч переодягнувшись і добре вичистивши свого коричневого капелюха і латані—перелатані шльопанці, сів у автобус на Черемошне і вперше за багато днів узяв до губів дримбу.

Від автостанції і до самого Дарусиного дому він так і йшов — граючи в дримбу.

…Коли бідна Даруся побачила Івана у хвіртці, у неї якось дивно закотилися очі — і вона тихо сповзла на землю, просто у порохи.

Поки Іван відливав Дарусю водою і заносив її в хату, прибігла Марія. Вона, схлипуючи, ломила собі руки, а потім, приказуючи, билася кулаками у голову:

–  Йой, Іване… Іване… не треба було тобі це робити… йой… не треба було.

Іван, мов одурілий, трусив на подвір'ї Марію за груди, і ревів, як бугай, якого не пустили до корови:

–  Що мені не треба було робити, Марійо?! Що? Кажіть!

Марія плакала і хитала головою, а далі потекла собі до хати.

…НАПАД головного болю тривав на цей раз у Дарусі від другої Богородиці, а це з 21 вересня, аж до Покрови. За цей час вона змарніла і почорніла, вкрилася якимись дрібними ранами.

Коли могла сісти — билася головою у стіну, так що Іван мусив сидіти коло неї не відходячи і тримати руки.

Вона не їла, лиш пила воду із сухарями, на Йвана не подивилася й разу, а вгортати голову давала лиш Марії. Лежала відвернена до стіни, з перев'язаними поверх хусток очима, лиш безперестанно м'яла ріжок покривала.

Іван носив Дарусю на руках, як дитину, до теплички. Тримав попід пахви у воді — але їй не ставало легше.

Він підкурював і відгашував їй вогню.

Обливав постіль свяченою водою.

Приводив священика і сільського фельдшера.

А Даруся лежала, не реагуючи ані на світло, ані на звук — лиш тілько що не була мертва.

–  Чує моє серце, Іване, що тобі треба йти звідси… — сумно сказала якось Марія. — Жаль мені тебе, але ти не винен…

–  Сам вижу… Але хто винен, Марійо? — плакав, не встидаючись, Цвичок і висякався у край своєї старої сорочки, в якій колись колов у Марії дрова і в якій прийшов до Дарусі.

–  Судьба, Іване, і люди. А більше ніхто.

…Даруся встала на другий день після Покрови. Роздивилася по хаті. Склала в мішок нехитрі Іванові пожитки. Загорнула в біленьку хусточку принесений Марією хліб, дала йому в руки і відкрила перед Іваном на ґанок двері.

Вона довго силкувалася, так довго, що навіть первородки вчиняють дитину швидше, але вона таки склала у горлі букви докупи, бо ледь чутно, так, що міг почути тільки Цвичок і не почув навіть Маріїн кіт біля Дарусиних ніг, сказала:

–  …І—д–и—І–в—а–н—е…

Показала рукою на дорогу і вернулася в хату.

–  МИХАЙЛЮНЮ, ішли би ви вечеряти… Нібито питає, а може, й просить Матронка голосом, схожим на шелест ласиці в сіні, ставши на ґанку із закачаними до ліктів рукавами біленької мережаної сорочки.

У призахідних вересневих променях її маленька голівка з короною туго заплетеної коси схожа на друге сонечко, що сходить з—поміж запашних груш, якими всипаний весь ґанок, аж до підвіконь хати. Матронка сміється самими лише кругленькими ямками, надкушуючи медову грушу, чим збурює навколо себе цілий рій ос.

–  А що'сте, бідашко—солодашко, доброго зварили? — підводить голову від дровітня, не випускаючи сокири із рук, чоловік у кептарі, вивернутому до верху цегейкою.

Гора свіжо наколених дров біліє і пахне так само чисто, як мережана сорочка на жінці в призахідному сонці.

Якусь мить обоє мовчать, незрушними очима дивлячись одне на одного, — так, наче ось—ось мають і собі надкусити одне одного, як оту жовтобоку перестиглу грушу, що раптово падає із жіночої руки і котиться до чоловіка з сокирою.

Маленька жінка знічується, ніби встидається якоїсь потаємної думки, червоніє, а тоді береться в боки:

–  Закрутила кулачок кулешки, та такої — як сонце жовтої, сама сміється з круга. Аби'х так до завтра до—чекала, як кажу неправду! Не вірите, йдіть самі подивіться! — весело відповідає та й зникає у проймі дверей.