Чтение онлайн

Пер Волан перетнув вулицю, зупинився перед входом у притулок, подзвонив і зазирнув в око спостережної камери. Він почув, як двері з дзижчанням відчинились, і увійшов. За давні заслуги йому запропонували тут кімнату на два тижні. Було це місяць тому.

– Привіт, Пере! – сказала молода кароока жінка, що спустилась униз, щоб відчинити ґратчасті ворота на сходи. Хтось так пошкодив замок, що ключ більше не спрацьовував із зовнішнього боку.

– Їдальня зараз зачинена, але тебе нагодують вечерею, якщо підеш просто зараз.

– Дякую, Марто, але я не голодний.

– У тебе втомлений вигляд.

– Я йшов пішки від самого Статена.

– Он як! Я думала, є автобус.

Вона почала підніматись сходами нагору, і він поплентався за нею.

– Мені треба було дещо обміркувати, – сказав він.

– Тут приходили нещодавно, питали тебе.

Пер скам’янів.

– Хто?

– Я не спитала. Може бути, що й з поліції.

– Чому ти так думаєш?

– Вони, здається, дуже хотіли з тобою побачитись. Тому я подумала, що йдеться про якогось в’язня, що ти його знаєш. Щось таке.

«Отак, – подумав Пер, – це вони приходили вже по мене».

– Марто, а ти у що-небудь віриш?

Вона обернулась на сходах. Усміхнулася. Перові спало на думку, що молодий чоловік міг би глибоко закохатися в цю усмішку.

– Приміром, у Бога та Ісуса? – уточнила Марта, поштовхом відчиняючи двері в кімнату адміністратора, – невеличкий кабінет за віконцем у стіні.

– Приміром, у долю. Змагання випадковості з тяжінням космічних сил.

– Я вірю в Божевільну Ґрету, – буркнула Марта, гортаючи якісь папери.

– Але ж привиди не…

– Інер каже, вона вчора ясно чула дитячий плач.

– Марто, в Інер зараз серйозний стрес.

Марта вистромила голову з віконця:

– Пере, нам треба поговорити…

Він зітхнув:

– Я знаю. Вільних місць немає, і…

– Сьогодні телефонували з Центру на Спурвейсгата, щоб повідомити, що вони після пожежі не зможуть відкритися ще впродовж щонайменше двох місяців. Понад сорок наших власних пожильців наразі туляться у спільних кімнатах. Так довго тривати не може. Вони крадуть один в одного, а тоді зчиняють колотнечу. Рано чи пізно хтось постраждає – це лише питання часу.

– Все гаразд: я вже недовго тут затримаюсь.

Марта схилила голову набік і запитально подивилася на нього.

– Чому вона не пускає тебе ночувати вдома? Скільки років ви були одружені? Сорок?

– Тридцять вісім. Будинок належить їй, і… все це складно.

Пер утомлено посміхнувся.

Він залишив її і рушив коридором. З-поза дверей двох кімнат бухала гучна музика. Амфетаміни. Був понеділок, і відділ матеріальної допомоги відкрився після вихідних, тож біда назрівала повсюдно. Він відімкнув двері. Крихітний обшарпаний номер з односпальним ліжком і шафою коштує 6000 крон на місяць. За межами Осло за такі гроші можна орендувати пристойну квартиру.

Пер сів на ліжко і втупився у брудне вікно. За вікном приглушено гугонів сонний вуличний транспорт. Сонце світило крізь убогі фіранки. На підвіконні боролась за своє життя муха. Недовго їй метушитись. Це було життя. Не смерть, а життя. Смерть була нічим. Скільки років минуло, відколи він прийшов до висновку, що все, крім смерті, все, що він проповідував, було вигадане людьми на захист проти страху смерті. Він був певен: ніщо з того, у що він звик вірити, взагалі нічого не важило. Все, що ми, люди, буцімто знаємо, – ніщо в порівнянні з тим, у що ми маємо вірити, щоб приглушити страх і біль. Потім він пройшов повне коло. Він повернув собі віру в милосердного Бога і в життя після смерті. Він вірив у це нині більше, ніж будь-коли. Він витяг з-під газети блокнот і почав писати.

Перові Волану не потрібно багато писати. Кілька пропозицій на одному аркуші паперу, от і все. Він закреслив своє ім’я на конверті, в якому містився лист від адвоката Алми з коротким повідомленням про те, на яку частку спільного майна подружжя міг, на його думку, претендувати Пер. Частка ця була вкрай незначна.

Капелан подивився в дзеркало, поправив пасторський комірець, одягнув довге пальто і вийшов.

Марти у віконці адміністратора не було. Інер взяла конверт і пообіцяла відправити його.

Сонце вже хилилось до обрію; день відступав. Пер пройшов парком, мимоволі відзначивши, як бездоганно всі навколо грають свої ролі. Ніхто не підвівся з лавки надміру квапливо, коли він проходив, жоден автомобіль не від’їхав непомітно від тротуару, коли він передумав і вирішив іти вздовж Саннергата до річки. Але вони стежили за ним. Вони були за вікном, що віддзеркалювало мирний літній вечір, у побіжному погляді перехожого, в прохолоді тіні, що виповзала з-під східних боків будинків і виганяла сонячне світло, неухильно відвойовуючи втрачену територію. І Пер Волан подумав, що все його життя було таким самим постійно безглуздим змаганням між мороком і світлом, що ніколи, здається, не приводило до перемоги жодного із суперників. Чи приводило? З кожним днем морок забирав трохи більше. На них чекала тривала ніч.

Він пришвидшив крок.

Симон Хефас підніс до рота чашку з кавою. Сидячи за столом на кухні, він міг дивитися на невеличкий садок перед їхнім будинком на Фаґерлівейєн у Дісені. Упродовж ночі лив дощ, тож трава досі блищала у променях ранкового сонця. Йому здалось, наче він на власні очі бачить, як вона росте. Це означало чергову вилазку з газонокосаркою. Шумна фізична робота – потогінна і матюгальна – зазвичай не допікала йому. Хтось запитав його, чому він не придбає електричну газонокосарку, як усі їхні сусіди. Його відповідь була проста: гроші. У часи, коли він зростав у цьому самому будинку, така відповідь завершувала більшість дискусій і в їхній родині, і в сусідських. Але в ті часи тут мешкали прості люди: вчителі, перукарі, таксисти, дрібні службовці. Або полісмени, як оце він. Не те щоб теперішні мешканці були великими цабе, але всі вони працювали в рекламі чи ІТ, або ж вони були журналістами, лікарями чи власниками агенцій з продажу якихось химерних виробів, чи просто успадкували достатньо грошей, щоб купити один з ідилічних будиночків, наганяючи ціни і штовхаючи всю околицю вгору соціальною драбиною.

– Про що замислився? – запитала Ельзе, стоячи у нього за спиною і погладжуючи його по голові. Волосся у нього помітно порідшало: дивлячись зверху, можна було розгледіти шкіру на черепі. Але вона переконувала себе, що їй це до вподоби. До вподоби, що його вигляд відповідає тому, ким він є – полісменом напередодні виходу на пенсію. До вподоби, що вона теж колись постаріє. Навіть попри їхню різницю у два десятки років. Один з їхніх нових сусідів, досить відомий кінопродюсер, помилився, вирішивши, що вона Симонова дочка. Того це анітрохи не зачепило.