Чтение онлайн

В дорозі вона не дозволяла мені нести клунок з одягом. Всю дорогу несла його сама. Палац піонерів організував маскарад у залі однієї з шкіл у центрі міста.

Перший, кого я зустрів у залі, вийшовши переодягненим із кімнати, був цар Борис Годунов. Я його впізнав одразу, бо не читав цю драму і розглядав малюнок Годунова на цілу сторінку. Можу посперечатися, що цей хлопець використав саме цей малюнок.

— Здоров був, Годунов! — сказав я, вимовляючи слова старечим тоненьким голосом.

— Здорова була, Орино Родіонівно! — відповідав мені цар Борис. — Ти ще жива?

— Богові дяка! Помаленьку… А ти, Годунов, не бачив мого Сашеньки?

— Пушкіна?

— Пушкіна.

— Ще немає. А хто в його ролі?

— Не знаю. Всіх тримають у секреті.

— А як твоє прізвище, товаришко Орино Родіонівно?

— Непитайкіна… А твоє, ваша величність?

— Незнайкін…

— Ну, будьмо знайомі, — сказав я і, взявши Годунова під руку, повів його до залу, де вже було багато піонерів і батьків, і викладачів з різних шкіл. Були і в масках, і без масок. До нас відразу ж підійшов Руслан. Він узяв мене під руку з другого боку, і ми почали ходити по залу, причому я по-старечому кашляв, хрестив собі рота, як це часом роблять старі люди, сутулився і говорив справжнім жіночим голосом. На нас звертали більш уваги, ніж на кого іншого. Я починав по-справжньому входити в роль і захоплюватися, особливо коли помітив, що деякі з учителів, яких я знав, показували на мене один одному й перемовлялися. Звичайно, вони мене не впізнавали. Та й кому б спало на думку, що я переодягнуся в стару бабусю.

В залі стояла висока ялинка, обвішана електричними лампочками, різними іграшками і всіяна «снігом». Біля ялинки живий Дід Мороз розважав дітей пісеньками й різними оповіданнями. Там було чути регіт і захоплені вигуки дітей.

І ось раптом я побачив, що назустріч мені йшов Пушкін. Вся зала наче спинилась, спрямувавши свої погляди назустріч йому. Його всі ждали. Я враз покинув Годунова й Руслана і старечими метушливими кроками поспішив через зал до Пушкіна.

— Сашенько! Сашенько! — вимовляв я замилуваним голосом. — Приїхав, Сашенько, рідненький.

Всі присутні побачили на моєму обличчі навіть сльозу. Адже я вмів робити сльозу на обличчі!

Пушкін обняв мене й поцілував у щоку, а я по-старечому схлипнув у нього на плечі і потім задріботів слідком за ним по залу. Серед присутніх залунали оплески. Не знаю, чи то вони мені, чи Пушкіну. Це ще було неясно.

Ступаючи слідом за Пушкіним, я знімав з його фрака нікому не видимі волосинки. Я помітив, що публіка стежить за нами.

Пушкін пошепки сказав мені:

— Слухай, Орино, ти більше тримайся коло мене. Ми з тобою зуміємо грати так, як треба. Тільки ти, Орино, не занадто валяй дурня. Пам’ятай, я таки Пушкін, а ти всього лише моя нянька.

— Це ще побачимо, — так само тихо відповів я і додав: — Ходімо, Пушкін, на отой диван, я тобі казку розповім.

Хоч ми й не репетирували разом і зовсім не знали один одного, він відразу збагнув і пішов на диван. Ми всілися поруч, я дістав із торбинки недов’язану панчоху, спиці і почав в’язати. Миттю нас оточили піонери. Особливо вони цікавились, чи я справді в’яжу, чи тільки ворушу спицями. Але я в’язав по-справжньому. Потім, коли дітей й дорослих назбиралося навколо нас більше і стало тихіше, я почав розповідати Пушкіну «Казку про рибака й рибку». Звичайно казку я розповідав не всю, а тільки початок, бо треба було тільки показати, що няня Орина Родіонівна розповідає Пушкінові казку. Та коли я замовк, діти почекали трохи, сподіваючись, що я продовжуватиму. Але я мовчав. Тоді Женя, переодягнена в Пушкінську Людмилу, стоячи серед інших, промовила:

— Няню, читайте ще! Дуже цікаво…

— Читайте, читайте! — пролунали голоси. Добре, що я знав усю казку до самого кінця. І, в’яжучи панчоху, я продовжував казку. Я бачив, як слухали мою казку багато знайомих мені дітей і моїх приятелів. Вони не впізнавали мене. Я вже навіть звик до цього. Раптом я побачив у залі Євгенія Онєгіна і Ольгу. Я знав: це переодягнені Юрчик і Ромка. Мабуть, вони щойно зайшли до залу. Побачивши в кутку навколо мене й Пушкіна гурт дітей, вони підійшли теж. Я бачив, як усміхнулась, подивившись на них, Катруся. Їй було цікаво, чи впізнають вони мене. Вона непомітно підморгнула мені, показуючи очима в бік Євгенія Онєгіна й Ольги. Я пильно й сміливо подивився просто в очі Ромці, потім Юрчикові, але вони не впізнали мене. Я це бачив по їхніх очах. Вони навіть не здогадувалися, що я на маскараді, адже я не говорив їм про це. Нарешті я закінчив казку. Діти навколо мене заплескали в долоні. Потім, коли настала тиша, я чув, як Сергій Валентинович і завпед з Палацу піонерів, стоячи недалеко, говорили один одному:

— Головне, що ніхто навіть не знає, як прізвище цієї дівчинки, яка переодягнена в Орину Родіонівну…

Тим часом на естраду вийшов Дід Мороз і розпочав концерт. Він проспівав басом дві дитячі пісеньки. Потім почали виходити піонери. Вони виконували пісні, декламацію, танки. За краще виконання мали видавати премії.

В натовпі мене знайшов Пушкін.

— Слухай, няню, я тобі щось хочу сказати, — прошепотів він мені біля вуха.

Ми вийшли з натовпу й пішли в далекий куток залу.

— От що, Орино Родіонівно: я зараз буду декламувати з естради «Зимовий вечір» Пушкіна.

— Що ж ти хочеш від мене, Сашенько?

— Я хочу, щоб ти сиділа в цей час на сцені й пряла. Тут є прядка. Ходімо, тобі покажуть, як треба на ній працювати. Ну, звичайно, ти будеш працювати не по-справжньому, а все-таки так, щоб здаля здавалося, ніби ти й справді прядеш.

— Ходімо, — радо погодився я.

Все влаштувала Катруся. Вона серед бутафорії Палацу розшукала прядку, десь узяла пасмо конопель і запропонувала цей номер. Я натискав ногою на планку, колесо оберталось, і прядка хурчала. Я вдавав, що сукаю нитку. Хвилинна репетиція пройшла добре. Стоячи позаду полотнищ, що висіли замість декорацій за естрадою, я бачив, як тремтів перед своїм виступом Пушкін.

Хороше виступала з віршами Пушкіна Женя. В одязі Людмили вона була дуже гарна, а голосок у неї був ну зовсім дитячий. Їй багато аплодували, але премії вона не одержала, бо, ідучи з естради за декорації, ще із сцени показала язик конферансьє, який перед виступом дражнив її, що вона, мовляв, обов’язково заплутається в рядках вірша. Вона виконала добре і показала йому язика, щоправда так, що публіка цього не побачила, але жюрі і частина людей у залі все таки помітили і, як потім ми взнали, саме за це й не дали їй премії. Через якийсь там кінчик язика… Якби конферансьє не дражнив її, вона б не показала.

Настала й наша черга. На сцену було внесено прядку й біля неї крісло. Коли розсунулась завіса, мене й Пушкіна зустріли оплесками. Мабуть, ми подобались і так. Я сів за прядку й почав прясти, а Пушкін почав декламувати «Буря мглою небо кроет». Читав він не дуже добре, навіть наплутав в одному місці. Зате я грав так, як було задумано. Доправляв хустку на голові, хрестив рота, удаючи, що мені хочеться спати. Приглядався до нитки в прядці, удаючи старечу далекозорість. На Пушкіна я, звичайно, не звертав ані найменшої уваги, так, як він на мене. А коли Пушкін прочитав рядки: