Чтение онлайн

Хотів додати, що йому неприємно було удавати, що не знає про тестамент, але не додав.

— Ну, як отець Федір знає про тестамент, то можна сказати, що знають усі або будуть знати,— завважив Іван.— Уже й ти, Дмитре, тепер не противишся, мабуть?

— Не можу вас переконати. А сам і тепер вважаю нерозумним триматися тестаменту, котрий не відповідає бажанням батька, а нам робить тяжкі клопоти,— сказав Дмитро, при-сідаючись до снідання.

— Нічого! Так говориш, бо знаєш, що з того нічого не буде супроти нашої опозиції, і воно до нічого тебе не зобов'язує,— сказав Іван.— Це те, що зветься безвідповідальною опозицією! Благая часть! Перший би відступив, якби справді дали на твою волю тестамент, аби його знищити.

— Так-так,— не відважився б і ти,— підхопив дядько Павло.

— Отже голос за вами в такім разі, викладайте свої спроби, як вийти з труднощів, тримаючись тестаменту,— сказала Христя.

— Це, справді, трудніше, ніж уїдати на тестамент,— завважив Іван.— Що скажемо, дядьку?

— Я думаю, можна б у цім самім банку зробити позичку, капіталізуючи Катрину ренту, а ця рента гаситиме позичку.

— Ну ледве чи банк згодиться на це,— завважила Христя, завзята фінансистка.— Кат-

рина доля не виділена, банку не гарантує.

— Я думаю, що це можна б зробити, давши від спадкоємців декларації.

— І скільки це б дало? Яких-небудь сім-ві-сім тисяч щонайбільше?

— Своїм сподіваним спадком Христя не може розпорядити, це правда.

— Ми — принаймні декотрі з нас — могли б теж капіталізувати свою ренту, коли банк прийняв би цю комбінацію, тільки це не напевне,— завважив Дмитро.

— Можна б заставити цей дім,— завважила тітка Маня.

— Скорше б уже продати, коли на те йде,— завважила Христя,— бо на застав дадуть яку-небудь дрібницю.

— Ні, таких жертв я від вас не хочу і не прийму,— завважила холодним голосом Катря.

— Я мушу поговорити з Страшевичем. Може ж і він увійти в наші обставини,— спішно сказала мати, помітивши, що на замітку Катрі готуються досить гарячі репліки.

— Ледве чи це на що здасться, мамо,— также холодно сказала Катря.

— Чому? Це може бути. І мені здається, що це він зрозуміє,— завважила мати, зачувши голоси, і тим закрила конференцію.

Дійсно, був то Страшевич, і між ним і тими, хто не встиг вислизнути з їдальні, зачалася знову стереотипна розмова про погоду, міські новини і газетні звістки.

Мати взяла Страшевича на розмову по обіді, але не багато з неї скористалась. Розказала зміст тестаменту і ті зміни, які він приносить планам і рахункам родини — що трудно для Катрі виділити тепер такий капітал, який

можна було дати за життя батька. Страшевич посвідчив, що вельми цінує щастя і честь стати мужем Катерини Степанівни, але як чесний чоловік і офіцер мусить думати про те, щоб її майбутнє життя обставити відповідно, і не було б то з його боку ані чесно, ані гідно, ані благородно, коли б він легкодушно завів її у злидні чи взагалі в обставини матеріальні, невідповідні для такої інтелігентної й вихованої особи. Мати попробувала згадати дещо з його учорашніх оповідань про перспективи кар'єри, про недалекий ескадрон і всякі інші майбутні блага, що обіцяють йому добробут і доходи без огляду на жінчин посаг,— але вийшло по старій приповідці: si duo faciunt idem non est idem *, це нічого не помогло матері. Страшевич запевнив, що минули вже безповоротно ті часи, коли, командуючи ескадроном, можна було збивати капітали, купувати будинки і села: тепер в кавалерії завелося таке благородство по матеріальній частині, що без власного маєтку офіцер, хоч би й ескадронний командир, не може обставитися достойно, і хоч він, Страшевич, високо оцінує становище офіцера й не може собі уявити інакшого життя, але признає, що офіцерські обставини дійсно змушують кожного чесного і порядного офіцера бути інтересаном в шлюбній справі,

бо інакше він не може обставити себе й свою сім'ю, як личить офіцерові.

Цей ніякий результат мати й принесла на вечірні сходини родини. Іван, вислухавши, став говорити на свою тему, що якось не личить так дуже запобігати чоловіку, який так

Коли двоє роблять те саме, це вже не те саме.

матеріально розраховує плани женячки, та шукати всяких комбінацій, аби якось доконче таки не упустити такого «жениха». Але Катря перебила його розумування тим же холодним і гострим тоном, який узяла раніше:

— Лиши, Іване! До чого це говорения? Що ж йому, в кондуктори трамваю йти задля того, щоб оженитися зо мною? Він говорить, як офіцер, з становища тих обставин, 6 яких живе і поза якими, справді, жити не може. І звідки, властиво, такі претензії до нього? Ну, на нас впало це — нещастя, скажім, і ми мусимо його стерпіти, але звідки претензії до нього, щоб він також корився цьому і терпів?

Ці слова важко впали серед присутніх. Іван замовк. Дядько Павло з Христею зачали наново свої рахунки, який би капітал можна вигадати для Катрі. Катря слухала мовчки, з холодним і неприязним виразом на лиці. Мати й тітка Маня сиділи поруч із зажуреними, тужними лицями. А Дмитро міряв покій кроками з кутка в куток і душив у собі бажання крикнути:

— Стільки клопоту, стільки силувань, стільки жалю — і все з-за марного кавалка паперу, нікому не потрібного, що лежить у ваших руках!

Але пощо ще раз починати? Все, що мав, він уже сказав. А втім — не без правди й Іван каже, що й сам він тільки тому так свобідно резонує, що це резонування до нічого не приводить і не тягне за собою ніякої відповідальності.

«Кінець кінцем клямка запала, нічого вже не переміниш. А там — «образується» якось»,— думалось в утомленій голові.

IV

Коні весело бігли по холодку, і візок легко точився по виїждженій, скропленій свіжим дощиком дорозі. На заході ще стояла дуга серед розбитих хмар, а зі сходу весело прозирало сонце, кидаючи ясні промені, видобуваючи з-поміж хмар то кусень лісу, то помережане різнобарвними посівами згір'я.

Високі жита похилялися ритмічним рухом під натиском вітру, що з-під зеленої поверхні видобував сизі, сріблисті полиски еподів і розсипав на них очка васильків, куколю і дикого червоного маку.

Дмитро в радіснім захваті упивався цим пахучим повітрям, цим ласкавим спокоєм природи по перебутих тривогах і гризотах. І по контрасту перебігали в його уяві понурі образи останніх днів. Завішані покої, повні запахів хвороби і смерті. Лице батька, підв'язане хусткою, з незвиклим суворо-скупленим виразом. Скорбні, заклопотані лиця родини, їх тривога й вагання; заплакані очі Катрі й обурений погляд Христі. І з новою силою підіймався в нім жаль на всю наглу смерть і на той нещасливий тестамент, що притьмарив у їх уяві ласкавий образ батька, поставив сім'ю ненароком в роль суддів його діл і замірів, його необережності чи легкодушності...

Та це вже тепер було далеко, підіймалося з глибини, як спомин минулого.

І коли по перебутій дорозі він міряв кроками маленький запорошений перон дрібної залізничної станційки, загубленої в безконечнім морі нив, чекаючи сильно спізненого потягу, і потім — коли із задушливого маленького

купе він виставляв під удари гарячого повітря своє лице, слідкуючи за безконечним бігом піль, він думав уже загалом — не про батька, ані з приводу його, розуміється, як то раз у раз заспокоював себе супроти гадок, які підіймалися в нім.