Чтение онлайн

Пасажир дивився, проходжувався, сідав, прочитував кілька сторінок з книжки, перейнятої спокоєм стоїчного раціоналізму, і, роздумуючи над ними, знову проходжувався в маленькій клітці, на чотири кроки вздовж і півтора вшир, насолоджуючися тим почуттям рівноваги, яке відчував у собі. Ніч западала потиху, і над усипленою в осіннім сні землею висівалися зорі, вирізняючись все яскравіше, і в голові подорожнього підіймалися славні слова Канта:

«Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені — це дві найбільш величні речі на світі».

Так, безмірній величі всесвіту, де родяться й зникають світи, навіть не спостережені нашими очима, нашим чуттям, де мільйони кілограмів матерії являються такою ж зникаючою марницею, як зерно піску, викинуте морем на берег, і тисячоліття зостаються таким же суб'єктивним враженням, як момент мислі, що хвильоминущою блискавицею перелетіла через нашу свідомість,— що гіднішого і більш вартого подиву може протиставити цій величі всесвіту чоловік, як свою моральну й інтелектуальну індивідуальність?

Цей мікрокосмос, такий мікроскопійний, такий ірреальний в своїй скороминущості, змінності і зникомості, і заразом такий безмірно могутній, такий сильний перед цим безбережним океаном матерії, до котрого висилає він, як з лихтарні рефлектора, проміння своєї мислі, що пронизують його, освітлюючи в однім моменті безграничні простори,— чи не варт він всесвіту?

Там, де величезні віддалення, простори часу, громади матерії тратять свою величність, свою масу перед безграничністю безконечності, там зникає всяка ріжниця між великим і малим, і цей слабенький огник людського мікрокосму такий же великий, як світи,— або такий же малий, як вони, але в кожнім разі в своїй слабості і марності він вартий такого ж подиву і захвату, як і вони...

Зміна поїзда раптом вибила пасажира з цих гадок, викинувши з маленької локальної залізниці на велику комунікаційну артерію, і він опинився в ясно освітленім, тісно заповненім купе серед пасажирів, що їхали широким світом з одного великого залізничого вузла до другого. Знайшовши якесь місце, він думав читати, користуючись кращим освітленням. Але скоро розмова, що розвинулася навколо нього, змусила його відкласти книжку. Було тут двоє італійців, молодий чоловік і молода жінка, що їхали до Мілана на науку співу; старша дама «з товариства», що верталася з внуч-ком-хлопчиком з моря; якийсь адвокат—чи якийсь інший пан з жінкою. Все це розмови-лося, знайшовши спільний пункт інтересуван-ня оперою, музикою, виставами і співачками. Пливли згадки про модних тенорів і баритонів, сопрано і контральто, критики модних опер і оперових будинків, вирази ентузіазму до голосів і для співацьких гонорарів. Все це, звичайно, було дуже далеке старому пасажирові. Але в цім запалі молодих італійців для театру, опери, співу — для нього зазвучало щось більше, ніж проста жадоба великих грошей, розкішних костюмів і блискучих ангажементів... Може,підкуповувала його молодість, краса, темпераменти, і йому лише здавалося, що він під цими поверховими фразами про голосних співаків, славних професорів співу і метких імпресаріо чує не тільки стихійну енергію життя, любов до розкоші і до людської адорації, але й любов до краси життя, до творчості, до артистизму?

Кінець кінцем він втрутивсь і собі в розмову й освідомився про плани і наміри молодих артистів, їх минувші й сучасні обставини. Виявилося, що та молода італійка була його землячкою. Капризна доля випадком закинула її, доньку італійського консула, в далеке місто, куди такий же каприз долі закинув свого часу і його молодим хлопцем — тільки далеко давніше: тоді, як цеї молодої співачки не було ще в колисці. Але вона виростала також в цім далекім екзотичнім місті, з його мішаниною кепської європешцини в чиновницько-солдатській інтерпретації й орієнтального екзотизму. Вона вийшла теж з цього вавілонського стовпотво-рення ріжних напівцивілізованих і нецивілі-зованих племен, серед розкішної полудневої природи й нудної касарнянщини псевдокультури. Вона знала понурий будинок, де точилися колись сірі дні його молодості, серед сірої буденщини бездушної дисципліни і молодечих поривань в життя, таке незнане і привабне. Вона знала цей високий арештантський мур із-за котрого виставляли гілля магнолії й виглядали голови замкнених у цю нудну школу хлопців. Так, він теж марив у ті часи про славу, святочні виступи і бучні овації.

Правда, тепер він уже б і пальцем не рушив, аби зібрати для себе оплески цілого світу або навіть щоб здобути «безсмертність» на цілім світі, цім світі, котрого найдальша пам'ять не сягає назад далі якого-небудь переходу землі через сусідню констеляцію і ніяка безсмертність його також, мабуть, не доживе другого такого переходу. Але давні струни тихо забре-ніли в його душі — і він не зрікався їх. В цім тихім відгомоні затоплених дзвонів молодечих мрій, наївних і сміливих, було багато йому милого, і в цій хвилі він охоче взяв участь і в тих оперово-концертових розмовах. Розглядав фотографії якихось дебютантських виступів молодої італійки і її чоловіка — мабуть чоловіка, хоч, може, й невінчаного: як так, то ще й краще, коли не в'язали собі рук, збираючись на тернисту артистичну дорогу, на котрій жде їх стільки тяжких проб і прикрих вимог, стільки оплат тілом і душею за шанси успіху і слави... Щиро, всім серцем бажав їм успіху, скорого виліковування їх захриплим горлам, що захопили десь катари у вакаційних порохах, блискучих успіхів у науці й щасливих дебютів на сцені, на тій дорозі, що вабила їх, застелена сценічними оваціями, тисячними ангажементами, репортерською славою й ім-пресарськими запобіганнями.

Жити життям напруженим і повним, тішитися красою свого існування, почуттям його значності для людського життя,— хоч би ця значність мірялася театральними оваціями й антрепренерськими оцінками — що ж, в цім також можна було знайти зміст і ціль, дарма що була вона так безмірно чужа йому! Його очі дивилися вже поза життя, в безграничні простори небуття, тимчасом як перед їх очима ще стояло життя, повне неперебраного змісту, невичерпаного значення. Але те, що було людського в цих молодих, повних здоров’я і краси дітях, не було чуже йому.

Він щиро прощався з молодою парою, виходячи з цього людного поїзда, щоб пересісти на іншу залізницю, локальну, що мала завезти його в тиху закутину.

І коли сидів знову в порожній, слабо освітленій переділці свого останнього поїзда й приглядався знову до зоряного неба над собою через відчинене вікно,— в його душі поруч себе підіймалися і образи того життя для емер-ті, котре лишив він за собою, і цього життя задля життя і тільки задля нього, що перелетіло щойно перед його очима в образах жадних слави і тріумфів молодих співаків, і нарешті той круг ідей, повних відречення, що панували в його душі — для котрої взагалі вже нічого не було гідного пожадання і заздрості ні на небі, ні на землі, ні під землею. Всі вони сяяли своєю власного своєрідною красою, такою відмінною в кожній категорії цих образів, а стрічаючися, своїм контрастом робили ще більш виразною, ще більш блискучою красу других образів.

І від цього невичерпного багатства людського життя, що може знайти бездонне джерело краси й утіхи в житті для життя світового і по-засвітового, і відреченню утіх життя світового і позасвітового,— він почував щастя невимовно солодке, жагучу насолоду, почуття безмірного внутрішнього багатства, також необмеж-ного, як той простір зоряного неба, що висів тепер над ним.

ТЕСТАМЕНТ

рокидаючися, надслухував тривожно, чи не долетить до слуху його знову цей мучаючий голос ридань сестри Катрі. У вухах ще стояв відгомін її проразли-вого крику, як істерично скрикнула вона серед їх нарад над тим нещасливим тестаментом. Навіть дядько Павло, невтомний резонер, замовк на цей крик розпуки, і готові слова завмерли на його губах. Трудно було розважати, коли вона чула, що тут іде про її ціле життя — принаймні так думала і відчувала.

Кілька невдалих планів виходу заміж, заручин, розірваних не завсіди з її волі, зробили Катрю згризливою і дражливою на пункті заміжжя. Хоч молода ще, вона почала боятися, що не вийде заміж зовсім, і жадібно схопилась за останню комбінацію із Страшеви-чем, молодим драгунським офіцером, що виникла цієї зими. Її переймав несамовитий страх, що як ця комбінація розіб'ється теж, то вже зостатись їй навік старою дівкою, і разом із заміжжям закриються для неї назавсіди двері світового життя-уживання, до котрого вона так заздрісно зітхала, повна страху, що може упустити своє місце на пиру життя, не встигне взяти на нім свою частку.